Іван Коваленко » Історії написання віршів / Аналіз окремих віршів » Версія для друку

Історія вірша Івана Коваленка «Прощайте, славне товариство»…

1977 рік… Перебування Івана Коваленка в суворому уральському таборі для політв'язінів добігало кінця… Позаду були п'ять років не лише страждань і дуже непростих випробувань для немолодого хворого поета, але й розкіш найвишуканішого спілкування – тоді в політичних концтаборах перебувала духовна еліта нації. Надійшов час розставання не просто із співв'язнями, а з побратимами, однодумцями, друзями по поетичному цеху…

Духовне єднання, спілкування на одній хвилі, взаємодопомога… Були й серйозні дискусії, і розбіжності, і своєрідні поетичні змагання, але в усіх своїх проявах це були взаємовідносини титанів духу. Було багато й смішних моментів, жартівливих віршів… І звичайно, було вчителювання – Іван Коваленко навчав іноземних мов усіх бажаючих (навіть із табірної обслуги)…
Мирослав Симчич, легендарний вояк УПА, політв’язень радянських таборів, називав Івана Коваленка душею табору, казав що за 30 з гаком років, що провів у таборах, зустрічав лише декількох таких людей, як Іван Коваленко. Захоплювався його всеобізнаністю, невтомністю у навчанні іноземним мовам, надзвичайним поетичним талантом, проникливістю і доступністю його віршів.
Нарешті день звільнення. Але ж як може попрощатися з побратимами поет? Лише віршем…

Ось що про цей день згадує Мирослав Симчич: «Дуже цікавим був день звільнення Івана Коваленка з табору. Підходить 10-та година, коли людину виводять за зону звільняти. Шукають його по всій зоні – пропав чоловік, вже треба звільняти, а його немає. А Іван Юхимович ховався у сушилці там, де всякі швабри, всякий хлам – і дописував вірш»… Вірш, присвячений своїм побратимам.


Прощайте, славне товариство,
Моя рідня, Уральська Січ.
Недоля зла опалим листом
Жене мене далеко пріч.


Не був я гарним бандуристом,
Хоч бринькав стиха, звісна річ.
Не та снага та й обмаль хисту,
І я тепер поліз на піч.


Ще буде добре, як долізу,
Кісток не склавши у валізу,
А, може, й з печі упаду.


Віддав я вам бандуру в руки,
Гартуйте пера, як шаблюки,
Як бій, то – в першому ряду!

(1977 рік, Урал)


І своєрідним продовженням цього вірша стала наступна поезія, якою поет привітав рідну домівку…


Добравсь, доліз, прибув до хати.
Калина всохла у дворі,
На ній веселі снігурі
Ще хочуть ягід відшукати.


З душі сочаться кривди-втрати,
Як рани свіжі на корі,
І я, ступивши на поріг,
Забув молитву проказати.


Чи буде рішено Всевишнім
Щоб знов горів вогнем колишнім,
Не загасив життя своє?


Знамення перше бачу нині:
Снігур на висохлій калині
Для мене приклад подає.

(1977 рік, Боярка)



назад