Іван Коваленко » Історії написання віршів » Версія для друку

Історія вірша Івана Коваленка "Де ліс до Боярки підліг..."

Вірш присвячено  Ларисі Пекарській (в дівоцтві Піляй) – одній з учениць найбільш плідного періоду вчителювання подружжя Коваленків, випускниці Боярської школи №1 1953 року. Святкуванню 50 років із дня випуску того класу було присвячено велику статтю «Фактор ікс, або півстоліття потому». Випускники тих років з часом стали найкращими і найвірнішими друзями своїх учителів. Це був щасливий і, на жаль, не занадто довгий період, коли Іван Юхимович та Ірина Павлівна вчителювали разом. Це були вибухові 7 років (1947-1955), коли вони влаштовували літературні вечори та інші заходи, шкільний театр найвищого ґатунку, водили учнів влітку у похід на острів Козачий (невеличкий острівець, який вони самі так назвали) на Дніпрі під Києвом. Цей вірш – дивовижна замальовка-спогад.  Лариса Пекарська (в дівоцтві Піляй) – одна з учениць найбільш плідного періоду вчителювання подружжя Коваленків, випускниця Боярської школи №1 1953 року. Святкуванню 50 років із дня випуску того класу було присвячено велику статтю «Фактор ікс, або 50 років потому». Випускники тих років з часом стали найкращими і найвірнішими друзями своїх учителів. Це був щасливий і, на жаль, не занадто довгий період, коли Іван Юхимович та Ірина Павлівна вчителювали разом. Це були вибухові 7 років (1947-1955), коли вони влаштовували літературні вечори та інші заходи, шкільний театр найвищого ґатунку, водили учнів влітку у похід на острів Козачий (невеличкий острівець, який вони самі так назвали) на Дніпрі під Києвом. До цієї школи ходили діти з місцевого дитячого будинку. Лариса була вихованкою цього сиротинцю, куди потрапила через жахливі обставини, типові для тоталітарного режиму – її батька було репресовано. Вона потрапила туди вже досить дорослою, ще пам’ятала батьків, ніяк не могла призвичаїтись і багато плакала. У своєму вірші Іван Коваленко згадує саме той час, коли через постійні сльози Лариса не могла вчитися. У своєму вірші Іван Коваленко яскраво  відображає не лише боярські реалії (школа знаходилася недалеко від залізної дороги), але й свій душевний стан, свої сумніви і бажання допомогти маленькій і безпорадній жертві сталінських репресій. Ми знаємо продовження цієї історії – життя Лариси склалося. І знаємо це не лише із самого вірша, але й із спогадів Лариси Піляй, яка, за словами доньки поета, розказувала, що ці бесіди з учителем, його щирі втішання подіяли, і вона поступово перестала плакати, а тоді разом із іншими захопилася цікавим і різнобарвним шкільним життям. Чи це історія з хорошим кінцем? Так – бо зусилля вчителя не були марними, а доля сироти склалася вдало (вона стала науковцем, кандидатом біологічних наук, щасливим подалі було і особисте життя). І одночасно – ні, бо ні за яких умов такі злочини не забуваються, а шрами від душевних залишаються назавжди. Але вкрай обнадійливі останні рядки: «І стільки в серці зберегла любові, ніжності й тепла…» Рядки невипадкові, бо пройти змалку через такі випробування і зберегти любов і довіру в людей – це непросто. І велика  заслуга в тому була непересічних вчителів, які допомогли дівчині не зломитися і не озлобитися...

У 1955 році Івана Коваленка звільнять зі школи через неповагу до партійних зборів… Після років вимушеного безробіття він працюватиме у вечірній школі робітничої молоді. Разом Коваленкам працювати не дали. 

Ларисі Пекарській*

Де ліс до Боярки підліг,
А сам сховавсь у темні хащі,
Стоїть будинок. Хто зберіг
Про нього спогади найкращі?
Мабуть, ніхто. Бо це була
Дітьми наповнена казарма,
Карались сироти задарма,
Зростали в муштрі без тепла.
За що, навіщо, хто це знав,
Чи хтось у них про це питав...
І ти була між ними теж –
Дитя війни, руїн, пожеж,
І беззаконня, і сваволі
Тираном посланої долі.
Моє маленьке дівчиня,
Що світ нам в радість відчиня.
Ларисо, квітонька моя,
Ларисо, радість і тепло,
Подумать страшно, як було...
Було й пройшло... А пам’ять знає,
У дні далекі повертає:
Там насип, став і залізниця,
Вагонів гуркіт і гудок...
Мені і зараз часто сниться,
Що в школі я веду урок.
Триклятий поїзд знов гуркоче,
Нічого в класі вже не чуть,
І я спиняюсь неохоче,
Дивлюсь на тебе. Не забуть
Очей заплаканих твоїх...
А що я знав? А що я міг?
Лишав тебе після уроку,
“Не плач,– казав, – а мужня будь”,
І ти повірила. До строку
І хист, і здібності цвітуть.
І ти розправилась, зросла,
Сама, як квітка, розцвіла,
Забула муштру і неволю,
Сама скувала свою долю
І стільки в серці зберегла
Любові, ніжності й тепла.

1989 р., Боярка ("Перлини", с.361-362)

Вірш "Де ліс до Боярки підліг..."
 


назад