Іван Коваленко » Історії написання віршів » Версія для друку

Історія вірша Івана Коваленка «Ти мене лиш чекай…»

Цей ніжний, ліричний, романтичний вірш Івана Коваленка ніби звернений до невідомої дівчини, яка мріє про кохання і в якої все попереду. Може навіть здатися, що це ще одинокий юний поет обіцяє своїй майбутній коханій, що він її знайде...

Але не варто ототожнювати ліричного героя і поета. Вірш написано Іваном Коваленком вже у досить солідному віці і присвячено жінкам, які залишились самотніми. Іван Коваленко з великим співчуттям ставився до жінок, які залишилися одиначками і ніколи не знали ні любові, ні ніжності, жодного разу не тримали на руках своєї дитини... Серед них були й ті жінки, хто не мав коханого через Другу світову війну (їх потенційних чоловіків було вбито).

Згадує донька поета Марія Кириленко: «Мені дуже яскраво запам’ятався епізод із дитинства, пов’язаний із цим віршом… За столом сидять колишні учениці моїх батьків, їм уже далеко за 30, батько виходить із сусідньої кімнати з листком у руках. Схоже, що це був щойнонаписаний вірш, бо Іван Коваленко часто писав довершені експромти і одразу читав їх тим, хто надихнув його на творчий порив… Мене – ще досить маленьку – вразила емоційність, з якою він читав цей вірш, звертаючись до жінок і те, як вони реагували: їхні очі були вологі від сліз. Усі вони на той час були самотніми… Тільки з роками я зрозуміла, скільки особистого було в їх реакції на цей вірш…»


Але хіба так уже й важливо, як саме народився цей вірш? Кожен чує в цих рядках щось своє… Ніжність, ліричність, мрія про любов, про кохану чи про коханого… Парубоча надія, що вона його дочекається. І дівоча надія, що він таки її  знайде…


Ти мене лиш чекай!
Вже багато так літ
Я шукаю тебе
По всій нашій землі,
У містах і полях,
У ранковій імлі,
І удень і вночі
Я шукаю твій слід.

Знаю й вірю, що ти
Десь чекаєш мене,
Вірю й знаю, що стріну
Тебе у житті,
І які б не пройшов
Я безмежні путі,
Я знайду і той шлях,
Що тебе не мине!

Я не знаю, де ти,
У якому краю,
Я не знаю, який
В тебе колір очей,
У години тривог
І безсонних ночей
Кличу я і люблю
Рідну душу твою.

Я крізь бурі пройшов
І заграви пожеж,
Встояв я і не впав
У тяжкій боротьбі,
Але ніжність зберіг,
Щоб принести тобі,
Лиш єдиній тобі
Мою ніжність без меж!

Ти не вір тим думкам,
Що засмучують зір
І шепочуть зрадливо:
“Не треба чекать”,
Що життя замале,
Щоб тебе відшукать,
І що я не прийду, –
Ти не вір їм! Не вір!..

Ти впізнаєш мене
По теплу моїх рук,
Через дотик один
Все відразу збагнеш!
І на груди мені
У нестямі впадеш,
І скінчаться віки
І чекання, і мук!..

Хай цей час не прийшов,
І далека ця мить,
Ти одна десь сумуєш
В осіннім саду,
Але вір і чекай!
Все одно я прийду,
Щоб тебе лиш одну
В цілім світі любить!.. 


назад