Іван Коваленко із захватом і замилуванням ставився до природи. Квіти вражали його своєю неповторною красою, вишуканістю форм, яскравими кольорами. Але образ квітки в його творчості – особливий, багатогранний, багатозначний. Він порівнює особистість людини із квіткою, яка має розцвісти всіма своїми талантами та уміннями. Найбільш яскраво цей образ передано у Коваленка у його вірші «Квітковий роздум».
… Людина кожна – КВІТКА неповторна, Найбільше в світі чудо із чудес!
І кожен з нас приходить на цей світ Лише для того, щоб розквітнуть щастям, Розкрити всі таланти і уміння, Щоб своїм цвітом осявати всесвіт І всім віддать його як найдорожчий дар… … І якщо ти не розцвітеш, не зробиш Того, що заповідано тобі, То світ від цього лишиться біднішим, То світ від цього стане нещасливим, І будуть зорі гірко, гірко плакать, Коли твоя покотиться зоря, Коли зів’яне квітка нерозквітла, Коли тебе не стане на землі… Людино, розцвіти!*
Рядки «Людино, розцвіти» стали девізом Молодіжного мистецького фестивалю імені Івана Коваленка, а образ квітки-зірки, що своїм квітом осяває Всесвіт, – логотипом цього Фестивалю.
У своєму вірші «Край дороги, у пилу зарита…» Іван Коваленко порівнює людину, що потрапила до складних життєвих обставин, стала жертвою наруги, несправедливості, тиску, із квіткою, що зуміла розцвісти у колії край дороги… Поет закликає брати приклад із квітки, що знайшла внутрішню силу протистояти жахливим зовнішнім умовам.
Вірш має автобіографічне підґрунтя: він написаний у 1958 році, коли Іван Коваленко піддавався жорстокому цькуванню і перебував без роботи через звинувачення у неповазі до місцевої партійної організації. У цей період (1955-1960) його не допускали до вчителювання у жодній із шкіл. Поет вистояв, не піддався на тиск, не покинув професію, згодом знову повернувся до вчителювання. У своєму вірші він піднімається над своїми особистими негараздами, щоб допомогти тим, кому так само важко, навчити їх мужності і стійкості, надихнути до протистояння обставинам і до самореалізації.
Край дороги, у пилу зарита, В колії без світла і тепла, Стоптана, скалічена, побита, Квітка піднялась і розцвіла.
Там її колесами давили, У багно вминали каблуком. Скільки ж треба мати тої сили, Щоб розкритись чистим пелюстком!
Тож частіше ти ходи лугами, У природи силу віднайди. Коли втопчуть в бруд тебе ногами, Піднімися, встань і розцвіти!
1958, Боярка
______________
* Іван Коваленко. "Квітковий роздум"
назад
|