Іван Коваленко » Історії написання віршів » Версія для друку

Історя вірша Івана Коваленка "Іуди"


Іуда (Юда) – це біблійний персонаж, один з 12 апостолів (учнів та послідовників) Ісуса Христа. Іуда зрадив свого вчителя, після чого Ісуса розіп’яли. Ім'я Іуди стало синонімом зради, підлості і підступності. Згідно з Євангелієм, за донос Іуді заплатили 30 срібняків, котрі тепер символізують будь-яку винагороду за зраду. Іуда привів по Христа охорону та римських солдатів і вказав на учителя своїм поцілунком (було темно). Звідси пішов вираз «поцілунок Іуди» як символ вищої міри лицемірства і підступності. Потім Іуда розкаявся, повернув срібняки юдейським первосвященикам і повісився на осиці (тому, мовляв, це дерево й досі дрижить усім своїм листям).


У вірші Івана Коваленка «Іуди» можна знайти більшість цих символів: сам образ Іуди як зрадника і запроданця; срібняки як символічну плату за зраду; підступні іудині поцілунки і навіть тверде переконання, що колись прийде розкаяння («та встане пробуджена совість…») і безславний кінець («і здохне останній Іуда»).


У оточенні Івана Коваленка були свої юди. Учителя та поета Іван Коваленка було репресовано за доносом його чотирьох колег - директора школи робітничої молоді, завуча, секретаря партійної організації і одного з учителів. Шкільні працівники написали той донос у 1970 році і ще 2 роки до арешту поета мовчали, працювали пліч-о-пліч і «роздавали свої поцілунки». Були й інші донощики – тоді їх називали «сексоти» (скорочене від рос. «секретный сотрудник»), або так звані «стукачі». Їх також в оточенні Коваленка було багато. Згадує донька поета Марія Кириленко: «Із самого дитинства я була втаємничена в необхідність тримати язика за зубами, бо чи не кожна людина поруч може виявитися сексотом. Якось у розмові дорослих я почула, що кожен третій в СРСР – сексот (здається, ця цифра була свого часу озвучена Берією). Моя дитяча свідомість сприйняла це буквально: коли я бачила на вулиці трьох співрозмовників, то з цікавістю їх розглядала, намагаючись вгадати, хто ж із них є стукачем. Коли подорослішала (а це через арешт батька відбулося пришвидшеними темпами), то тоді вже «вираховувати» агентів КДБ доводилося по-справжньому…».
Але Іван Коваленко, як завжди, піднімався над особистим, - тому вкладав у поняття зради насамперед – зраду України, її народу, її мови, її незалежності...


Іуди


Іуди живуть поміж нами,
І їм ще нема переводу,
За чорні діла срібняками
Одержують винагороди.


Де діло високе і чесне,
Де світло засвічують люди,
Там зразу ж Іуда воскресне,
Підкрадеться тінню Іуда.


З роками міняють личину,
Їм збільшують плату за зраду.
Іуди високого чину
Іудині мають посади,


Потискують руки, вітають,
Свої роздають поцілунки.
На чорних ділах наживають
Чини, ордени і рахунки.


Здається – рятунку немає.
Як символ підлоти і бруду,
Як прапор наш час висуває
Продажного ката – Іуду.


Та встане пробуджена совість.
Її не залить коньяками,
Щоб зради і підлості повість
Своїми закінчить руками.


Ця месниця, грізна і дужа,
Розкриє Іудині справи,
Покличе загублені душі
Чинити і суд, і розправу…


Іуди живуть поміж нами,
Та ми ще діждемося чуда:
Заткнеться навік срібняками
І здохне останній Іуда!


1864 р., Боярка


Образ Іуди не випадково був використаний поетом, оскільки за часів радянської влади звичною справою були зрада, доноси, запроданство заради вигоди, чинів і слави. Але образ Іуди позачасовий, актуальний за будь-яких часів, тому що зрада – це одвічний гріх. Чи багато що змінилося в сучасній Україні? Чи ще й досі Іуди живуть поміж нами...?


За що ж покупали іуд тих часів, якими срібняками вони брали плату за зраду? Все, як завжди: чини, посади, звання, ордени («бляхи»), рахунки, квартири, доступ до дефіцитних товарів («обнови») та інші матеріальні блага. Ці прикмети часів тоталітаризму можна знайти також у вірші «До Діогена», який є своєрідним продовженням вірша «Іуди».


До Діогена

Згадую легенду знамениту:
Діогена пам’ятаєш ти?
З ліхтарем він вдень ходив по світу,
Щоб людину хоч одну знайти.


Хай тепер сюди до нас прибуде,
По асфальтах з ліхтарем іде.
Скільки куплених і проданих повсюди,
Жалюгідних стріне він людей!


Споконвіку срібняки – за зраду,
І тепер в пошані ще вони:
Ось один продався за посаду,
А того купили за чини.


Той дістав, вилизує квартиру
(Вже досяг найвищої мети!),
У підлоті втратив всяку міру,
За доноси просить доплатить.


Цей, продавшись за дрібну обнову,
По-чужому мека, мов коза,
І за рідне материне слово
Горло земляку перегриза.


Той плазує за нікчемну бляху,
Аж лизнути чобіт дістає.
Ну а дехто – просто з переляку
Чорту даром душу віддає.


Безсоромний торг навколо мене,
Гине совість, людяність зника.
Дай ліхтар мені свій, Діогене, –
Я піду не куплених шукать.


1868 р., Боярка


І насамкінець згадаймо ще одну невеселу посмішку долі: з одним із тих, хто доніс на Івана Коваленка, влада розплатилася квартирою... 


назад