Маленька господиня великого дому


26 серпня в невеличкому будиночку по вулиці імені Івана Коваленка було надзвичайно людно. Хвіртка ледве встигала пропускати радісних усміхнених людей з величезними букетами в руках до затишного подвір’я під тінистим мереживом білокорих беріз.

Калинові сльози*


 Владислав САВЕНОК
 
Його нескорені вірші блукали незнищенним українським самвидавом і пробуджували гіднісь і думку в роки, коли імперські сатрапи штовхали наш народ в болото самознищення і забуття після слизької "відлиги" 60-х.

Його поезія переступила кордон і зблиснула в "Новому житті" на Пряшівщині в Чехословаччині. Цей блиск справжньої вартості був помічений аж у Канаді, й одинадцять віршів було опубліковано там...


Іван Коваленко і Чернігів


Всі ми знаємо, що Батьківщина може бути у людини лише одна. Тим більше – “мала Батьківщина”. Але життя людини часто буває пов’язане з різними місцями, зв’язок з якими відіграє суттєву, а іноді навіть вирішальну роль в її долі. Для Івана Коваленка таку роль відіграв Чернігів, який став для поета справжньою духовною Батьківщиною...


Слово Коваленка*


Двері української школи залишаються зачиненими для творчості видатного поета-дисидента

Сім діб у камері з майбутнім Патріархом*


До річниці початку масових репресій в Україні 1972 року

13 січня — знаменна дата для поета-дисидента, радянського політв'язня, шкільного учителя іноземних мов Івана Коваленка. Цього дня 1919 року він народився (сьогодні йому виповнилося б 85). А через 53 роки, того ж таки 13 січня, його арештували. «Перевиховували» у таборі суворого режиму ВС-389/35 у Пермській області разом з Іваном Світличним, Валерієм Марченком, Семеном Глузманом, багатьма іншими дисидентами. Значна частина творів Івана Коваленка була втрачена у роки війни і перебування у радянському концтаборі. Збережений творчий доробок налічує близько 400 поетичних, публіцистичних творів і перекладів. Повне їх зібрання підготувала до друку його донька Марія Кириленко, яка люб'язно надала спогади Івана Коваленка про зустріч з отцем Василем Романюком. «Батько часто згадував про цю зустріч і вважав її знаменням Божим, — розповіла Марія Іванівна. — Він був упевнений, що та потужна духовна підтримка, яку йому судилося одержати на шляху до табору, допомогла йому пережити роки неволі.»
А далі - зі спогадів Івана Коваленка:

 


Весна - поезія - життя...: Історія одного кохання



Весна, поезія, вічне кохання… Ці поняття давно вже стали нерозривними. Саме тому в ці весняні дні хочеться вірити в кохання, непідвладне часу і злим поворотам долі, хочеться шукати прикладів в історії, літературі, найближчому оточенні. Хоч і не віриться, що наш сучасник може присвячувати сонети своїй дружині протягом усього життя. Тому й хочеться розповісти вам історію кохання, яке розвивалось на тлі порівняно недавньої, такої непростої історії нашої країни. Обіцяю – в моїй розповіді будуть і сонети, і весна, і кохання…

Тобі одній душі моєї звуки,
Моя печаль і сум безмежний мій,
Тобі одній палкого серця муки –
Тобі одній!

Ці слова присвятив своїй молодій дружині у далекому 1939 році Іван Юхимович Коваленко – тоді студент університету, якого чекала в подальшому важка і трагічна доля. Тоді молоде щасливе подружжя ще не знало, яка непроста і багато в чому трагічна доля на них чекає… 

Інтерв'ю з дочкою поета для газети "Факти"


Радислав КОКОДЗЕЙ специально для "ФАКТОВ"

 

"КАК "ПРОПУСК" В НАШ ДОМ, НЕЗНАКОМЫЙ ЧЕЛОВЕК ПРЕДЪЯВИЛ ЛИСТОЧЕК ПАПИРОСНОЙ БУМАГИ СО СТИХОТВОРЕНИЕМ МОЕГО ОТЦА"

 

О судьбе самобытного украинского поэта Ивана Коваленко, чье творчество лишь сейчас обрело признание, рассказывает его дочь Мария Кириленко

 

В январе нынешнего года поэту-диссиденту Ивану Коваленко исполнилось бы 85 лет. Всю жизнь он учительствовал в Боярке на Киевщине. И всю жизнь писал стихи, судьба которых была так же непроста, как и судьба их автора. Лагерный срок Иван Коваленко отбывал вместе с Иваном Свитлычным, Валерием Марченко, Евгеном Пронюком, Семеном Глузманом. Осужденный за "украинский буржуазный национализм", он сам называл себя "западником". В зоне дружил и с украинскими шестидесятниками, и с воинами УПА, и с русскими диссидентами Буковским и Балахоновым. А особым преследованиям лагерного начальства подвергался за то, что учил евреев, готовящихся к эмиграции, английскому языку... Сегодня стихи Ивана Коваленко изучают в школах. В национальном союзе писателей Украины минувшей осенью состоялся вечер его поэзии. А совсем недавно вечера его памяти прошли и в нескольких вузах Киева. Почему только сейчас, через три года после его смерти, к Ивану Коваленко пришло настоящее признание? С этого вопроса начался наш разговор с дочерью покойного поэта Марией Ивановной Кириленко.


Презентація музичного альбому пісень на слова Івана Коваленка


Презентація музичного альбому пісень на слова Івана Коваленка

 

 

У неділю 20 листопада 2011 р., о 19.00 у колонній залі імені М.В.Лисенка Національної філармонії України відбудеться концерт-презентація музичного альбому пісень на слова поета-шістдесятника, дисидента Івана Коваленка "Я ТИМ ЩАСЛИВИЙ..."
Пісні патріотичні та ліричні, веселі та сумні прозвучать у виконанні видатних співаків у супроводі провідних музичних колективів України.
Музика – ОЛЕГ САЛІВАНОВ, ВІКТОРІЯ САЛІВАНОВА

Участь беруть:
Національний академічний оркестр народних інструментів України.  Художній керівник і головний диригент – народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка ВІКТОР ГУЦАЛ та  Державний академічний естрадно-симфонічний оркестр України. Головний диригент – МИКОЛА ЛИСЕНКО


Фактор икс, или полвека спустя...


Радислав КОКОДЗЕЙ

 

 

Мы сейчас все чаще задумываемся о настоящем и будущем нашей школы. И это понятно: ведь от того, как мы учим детей сегодня, зависит судьба будущих поколений и нашей страны. Есть много поводов для беспокойства: и падение престижа учительской профессии, и факты коррупции в учительской среде, и то, что при все усложняющихся программах дети заканчивают школу куда более безграмотными, чем буквально несколько десятилетий назад. Мне кажется, что нужно остановиться в написании все более сложных учебников и в погоне за введением бесконечных новшеств в системе народного образования и задуматься: куда мы идем? Без осмысления того лучшего, что было в школьном образовании раньше, невозможно двигаться вперед. Но главная наша проблема — это личность учителя, его нравственные качества, его готовность к тяжелому и жертвенному труду. Почти бескорыстному, как в наше время. Ответы о будущем нужно искать в прошлом… И мне кажется, что рассказ о супружеской паре учителей Иване Ефимовиче и Ирине Павловне Коваленко из города Боярка, расположенного под Киевом, если не ответит на многие вопросы, то хотя бы поставит их, что, на мой взгляд, тоже немаловажно.


Нас, дітей дисидентів, безліч...


Автор: Марія КИРИЛЕНКО

Упродовж тривалого часу напередодні такого любимого всіма старого Нового року, коли панує святковий настрій і не хочеться думати про сумне, залишалася майже непоміченою трагічна дата в історії України - чергова річниця початку репресій проти української творчої інтелігенції. Репресії розпочалися 12 січня 1972 року, не припинялися протягом майже півтора року й знаменували марні спроби тоталітарної системи задушити прагнення українського народу до свободи і незалежності. Близько сотні яскравих представників руху шістдесятників були заарештовані й кинуті в табори; обшуки зачепили тисячі людей; десятки тисяч були піддані допитам і залякуванню. Саме ця хвиля репресій кинула за грати таких видатних діячів, як Іван Світличний, Євген Сверстюк, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Семен Глузман, Валерій Марченко. Був серед них і мій батько - Іван Коваленко, вчитель і поет із м.Боярка. Я могла б дуже багато розповісти і про нього, і про нашу сім'ю, але торкнуся лише того, що, як мені здається, співзвучне нашому часу.
13 січня 1972 року не віщувало особливих веселощів у нашому домі. Батькам затримували їхні скромні вчительські зарплати, батько на тлі грипу мав загострення ревматизму. Але моя ще дитяча душа все-таки чекала свята. Ми планували скромно, без гостей, зустріти старий Новий рік і відзначити татів день народження. Традиційно величезна сосна поблискувала в кутку кімнати ліхтариками, я з нетерпінням чекала повернення батьків і брата з роботи, таких цікавих передсвяткових клопотів... Але саме мені довелося відчинити двері серйозним дядькам у пижикових шапках. У свої 14 років я відразу зрозуміла, що це все - кінець такого затишного сімейного життя, кінець відчуття безпеки й захищеності, кінець безтурботності й межа між дитинством і дорослим життям.