„Таїна поезій Івана Коваленка”


Передмова до збірки "Перлини"

Радислав КОКОДЗЕЙ,
Марія КИРИЛЕНКО

Іван Юхимович Коваленко був звичайним шкільним учителем і одночасно поетом, що ніколи не друкувався на своїй батьківщині за радянських часів. Доля судила йому ввійти в історію України як борцю за її незалежність. У 1972 році він був заарештований під час репресій, яким було піддано українську творчу інтелігенцію. Карався у таборі суворого режиму ВС-389/35 ст.Всесвятська, пос.Центральний Пермської обл. разом із шістдесятниками І.Світличним, М.Коцом, І.Калинцем, Т.Мельничуком, Є.Пронюком, С.Глузманом, В.Буковським, В.Марченком та ін.

„Поет і правда – речі нероздільні, як нероздільні правда і краса!”. Ці слова в найбільшій мірі характеризують творчість та життя українського поета-дисидента, учителя Івана Коваленка. Саме ці рядки дружина поета знайшла 13 січня 1972 року на клаптику паперу, коли прибирала після обшуку в хаті та арешту свого чоловіка. І це були чи не єдині рядки, написані рукою Івана Коваленка, що залишились в оселі. Ніби й не було років творчих пошуків, ніби й не жив тут поет. Бо було вилучено все – до останньої чернетки. Залишився лише цей клаптик паперу, випадково не помічений слідчими КДБ ...

І були потім довгі роки, проведені у далекому уральському таборі, коли знов і знов вилучали і знищували вірші поета. І була самовіддана робота дружини по пошуку, збереженню і розповсюдженню того, що вдалося відновити по пам’яті чи знайти. І було повернення немолодого виснаженого поета, вже інваліда П групи, додому. І були хвороби, і знов писалися вірші, але хіба вже з тією ж наснагою... І була незалежність України, реабілітація, дві збірки віршів, ряд публікацій, передач по радіо, сюжетів по телебаченню. Але якось так сталося, що інтерес до творчості та долі І.Коваленка поступово почав згасати... Загубився скромний учитель-поет у вирі яскравих гасел та демонстрацій. Отже, не відбулося головного, в чому винні були вже не радянські каральні органи, а парадокси сьогодення – не було належного визнання поета і борця за рідну Україну. І лише після смерті поета у 2001 році знову почали з’являтися в пресі вірші Коваленка та публікації про його життєвий шлях, відбулися вечори пам’яті поета в ряді шкіл та вузів України і в Національній спілці письменників України.

„Як довго йшов я до свого народу...”,- писав про себе поет. Творчий доробок Івана Коваленка зберігся великою мірою завдяки людям, які докладали всіх зусиль, щоб вберегти його вірші від знищення та безвісти. „Усе на цім світі зника і сплива, та Слово не згине без нашої згоди...”,- писав поет. І не було згоди тих, хто був знайомий із творчістю та долею Івана Коваленка, на те, щоб загинуло поетове слово. Багато хто, ризикуючи власною свободою, ще за часів тоталітаризму зберігав, розмножував та поширював його вірші в самвидаві; хтось, завчивши напам’ять, вивозив вірша із табору; інші добивалися прискорення поетової реабілітації та повернення з КДБ архіву Івана Коваленка; друкували про нього статті, робили перші репортажі на радіо та телебаченні, допомагали у виданні збірок – всього і всіх не перелічити... Але об’єднувало цих людей одне – всі вони підпали під чари віршів цього непересічного поета.

Про поезії Івана Коваленка важко писати, як важко писати про музику. Надзвичайно мелодійні, вони звучать у душі ще довго після того, як закриєш книгу. Читаючи вірші Коваленка, менш за все хочеться вдаватися до аналізу. Прагнеш сприймати його поезії як звичайний читач, віддаючись настрою і високим почуттям, які охоплюють душу і які так непросто відтворити словами, бо існує в Поезії те, що можна лише відчути – підсвідомо, інтуїтивно. У віршах Івана Коваленка це – світла енергетика, сила враження. Мабуть, саме це і мав на увазі Іван Світличний, коли (як згадував Іван Юхимович) казав йому: “Переді мною як літературним редактором пройшли тисячі віршів різних поетів, але жодного разу я не зустрічав таких, як ваші. Вони містять у собі якусь таїну, в них є щось нове. Вони припадають до душі, хвилюють і запам’ятовуються. З усіх, кого я знаю, ви найближче підійшли до читача. Ви справжній народний поет.”

Таїну поезій Коваленка ще довго розгадуватимуть і критики, і звичайні читачі. Можна лише спробувати пояснити феномен цього самобутнього поета, чиї поезії знаходять відгук у серцях читачів, що подорожують стежками „Недокошеного лугу”, припадають спраглими серцями до його „Джерела” (так називаються перші збірки поезій Івана Коваленка), чекають на збірку, яку ви тримаєте в руках.

Важко віднайти складові впливу поезій Івана Коваленка на читача, бо вражає все – і нестандартність творчого доробку поета, і різноманіття тематики та поетичних форм, і глибокий філософський зміст його творів. Але за всім цим чітко вимальовується образ митця, що мав мужність і силу не кривити душею ні перед читачем, ні перед самим собою. Правдивість, щирість, відсутність фальші у жодному з рядків – ось те головне, що зразу справляє враження.

Одним з пояснень сили впливу поезій Івана Коваленка є повне єднання поета з його ліричним героєм – талант митця примножується його сильною неординарною особистістю. Особлива сила і чари поетичного слова, чистота, прозорість віршів Івана Коваленка, їх світла енергетика має просте пояснення: поет не носив бруду у душі. Поезія Івана Коваленка цнотлива і добра. Навіть у віршах, спрямованих проти катів українського народу, звучить праведний гнів – це боротьба словом за справедливість і добро.

Поет часто повторював, що для того, щоб любити по-справжньому, треба мати талант, який дано не всім. Іван Коваленко мав цей талант, який проявлявся і в коханні до дружини, і в любові до людей, природи, Батьківщини. Одним із проявів цих почуттів була ніжність, яка була притаманна автору і в житті, і в поезії. „Я п’ять океанів мав ніжності в серці»,- писав він про себе. Але чого варта здатність любити без вміння зберігати вірність? І саме вірність була притаманна Іванові Коваленку як органічна риса його характеру. Все життя він був вірним і своїй дружині, і друзям, і своїм ідеалам, і своїй Батьківщині.

Це не означає, що Коваленко був ідеальним („не для мене святого печатка”, - писав про себе), він був звичайною людиною, що має право на помилку. Дуже відвертий, прямий, він завжди висловлював відкрито свої почуття. Міг бути нестриманим, міг навіть образити когось різким словом, але ніколи не тримав каменя за пазухою, завжди суворо судив себе і все життя прагнув до самовдосконалення.

У своєму інтерв’ю відомому правозахисникові Василю Овсієнку (той саме збирав матеріали до довідника про українських політв’язнів) Іван Коваленко казав: “Дисидентом я народився”, а в одному із своїх віршів ще переконливіше: “Та я не раб на життєвій галері і не погонич інших. Я – розкутий...”. Так, основна риса І.Коваленка як людини і як поета – внутрішня незалежність.

Звідки ця розкутість? Відповідь одна – він не боявся. Не боявся переслідувань з боку радянської влади та її карального органу КДБ, хоч все життя піддавався різного роду репресіям. Не боявся звинувачень у націоналізмі. І водночас не боявся, що українські патріоти можуть дорікнути йому, що у своїх віршах він ставить поряд Шевченка і Пушкіна, а оспівуючи калину як символ української нації, з ніжністю пише і про берези як частину рідного українського пейзажу, не беручи до уваги, що це дерево – символ Росії. Не боявся Іван Коваленко і своїх майбутніх “критиків-естетів”. Не боявся звинувачень чи то в хуторянстві, чи в наслідуванні комусь, чи в застарілих формах віршування. (Не поважав модерну в поезії, вважаючи, що складна поетична форма віддаляє поета від народу.) Але, мабуть, недостатньо було б говорити лише про внутрішню незалежність Івана Коваленка. Незалежним він був і у своїй поведінці. І.Коваленко впродовж усього життя не належав ні до яких політичних партій чи угрупувань – ні радянських (не був навіть ні піонером, ні комсомольцем), ні дисидентських, ні тих, що виникли вже за часів Незалежності України.

Муза поета була така ж вільна, як він сам. Вона не була прикута до землі ланцюгами матеріального та дріб’язкового. Прагнення достатку, чинів та почестей багатьом митцям підрізали крила, штовхали їх до згубних компромісів, труїли душу, губили талант і затьмарювали чистоту їх образу. Іван Коваленко цього уникнув. Це був свідомий вибір: ще на початку свого дуже успішного вчителювання Іван Юхимович відмовився вступити до лав КПРС, куди його з дружиною настійно затягували, ніколи не писав кон’юнктурних віршів, щоб мати змогу друкуватися за радянської влади. Пишучи про те, що людині вготовано у житті три іспити – слава, влада і багатство, – поет каже про себе: „Я все життя складав четвертий іспит. Він в тому був, щоб зовсім не бажати нічого з цих спокусливих принад...”. Коваленко не лукавив. Він сповідував простий до аскетизму спосіб життя і зневажливо ставився до тих, хто витрачає життя та талант лише на здобуття матеріального достатку.

Іван Коваленко – український національний поет. У своїх поезіях він рідко висловлює свою любов до України прямими зізнаннями; таких віршів у поета зовсім мало, і вони повністю позбавлені декларативності та дешевої патетики. Любов до Батьківщини у Коваленка – це любов-біль, любов-страждання. А те, що Іван Коваленко, – це видатна постать саме в українській культурі, найбільш переконливо виявляється у мові, у системі образів, в українській ментальності автора. Коли ми говоримо про Івана Коваленка як про глибоко національного поета, то маємо на увазі не тільки патріотичну спрямованість багатьох його віршів та вживання ним таких загальновживаних образів як калина, бандура, верби над ставком. Національне притаманне поетові як щось глибоко органічне. Досить прочитати спогади поета про рідну хату, біля якої у дворі ріс невеличкий калиновий гайок, щоб зрозуміти, чому у поезіях Івана Коваленка червона калина – не просто символ, а образ, сповнений життям і вищим сенсом. Адже Коваленко був вихідцем із села, де людина від народження всотує любов до рідного краю разом із любов’ю до рідної природи, разом із народними звичаями та тим кодексом моральних норм, що виробився в народі протягом поколінь.

Глибинна природна любов до України була стократ примножена у душі поета свідомою громадянською позицією. Іван Коваленко вважав, що поет не має права на байдужість до свого народу. У своїй статті „Алгебра поезії” він писав: „Усе загальнолюдське найвиразніше і найглибше передається через національне.”

Здобута освіта та широка начитаність допомогли Івану Коваленку уникнути національної обмеженості. “Я по освіті і по всіх симпатіях найчистісінький західник. Свій інтелект виховував на безкрайньому морі західних літератур і на досягненнях західної культури” – писав про себе Іван Коваленко. Він вважав, що вкрай необхідно вивчати світову культурну спадщину, збагачуючи тим самим рідну національну культуру: “Хоч найкращі здобутки культури родяться лише на національному ґрунті, проте людство – це єдиний організм, і йому весь час необхідний кровообіг ідей. Самоізолювавшись, жоден народ не створить своєї власної культури”.

То ким же був Іван Коваленко – українським патріотом, націоналістом, космополітом? Всі ці визначення занадто скомпрометовані і занадто вузькі для означення постаті визначної і неординарної. Іван Коваленко просто дуже любив Україну свідомою любов’ю високоосвіченої людини з системою широких прогресивних поглядів.

Коли знайомишся з творчістю Івана Коваленка, неминуче вражає висока культура автора. Звичайно, тут відіграла роль і освіта (закінчив романо-германський факультет Київського державного університету, володів декількома іноземними мовами). Але не можна применшувати і того впливу, який мала на поета сім’я дружини, у тому числі і в царині ідеології (батька дружини Павла Пилиповича Пустосміха було репресовано і розстріляно у 1937 році). Сім’я Пустосміхів, історично тісно пов’язана з Коцюбинськими, Вербицькими-Антіохами та Вороними; сповнена національних українських інтересів і прогресивних ідей, мала великий вплив на молодого поета. Він став духовним спадкоємцем культурних надбань цієї сім’ї, що великою мірою пояснює поєднання глибинних народних традицій у його творчості з найкращими надбаннями української культури. Але це був лише початок довгого шляху навчання, самовдосконалення, пошуків істини та свого вищого призначення.

У своїй творчості поет не орієнтувався на якусь вузьку групу, тим більше елітарну. Не боячись високих слів, можна сказати, що вірші Івана Коваленка звернені до народу. Можливо тому, що коло спілкування поета впродовж життя було дуже широким. Виходець із села, він знав і любив людей, що працюють на землі, знав народні звичаї, традиції, зміст селянської праці. Після школи працював робітником на будівництві, багато років вчителював у школі робітничої молоді. Добре знав особливості і труднощі життя людей фізичної праці. Разом з тим, практично все свідоме життя мав своє коло спілкування і серед інтелектуалів. Іван Коваленко знав життя свого народу, любив і поважав людей будь-якого соціального прошарку, і тому таким широким є коло шанувальників поета.

Пишучи, на перший погляд, просто, для широкого загалу, поет ніколи не ображав свого читача примітивністю чи банальністю думки. У віршах Івана Коваленка знайшли відображення його енциклопедичні знання, захоплення філософією, історією, астрономією. Разом з тим, поет завжди зневажав тих, хто у своїх поезіях часто вдається до показної ерудиції; казав, що це ознака напівосвіченості, претензія на елітарність і неповага до простого читача. Надзвичайно глибокі за змістом, вірші Івана Коваленка разом з тим виграють вишуканою простотою викладення думки, що не має нічого спільного із спрощеністю чи грою в простоту.

У творах Івана Коваленка немає нічого дріб’язкового. Це – висока поезія. Навіть найінтимніша лірика у поета звучить у широкому загальнолюдському значенні. Поетові завжди було, що сказати своєму читачеві. Вражає вже сам перелік тем, які охоплює творчість поета. Це і любов до України, біль за її закатованих синів, почуття відповідальності перед пам’яттю про них. Це і тема сенсу життя людини, і тема ролі поета та поезії; доля поета і його зв’язок з читачем. Це і тема якогось особливого духовного зв’язку з Тарасом Шевченком. Це і тема моральної чистоти – чесності, непідкупності, вірності в коханні. Це і повага до особистості людини – тема, яка в найбільшій мірі характеризує його як шістдесятника. Це і тема любові до місць, кожне з яких відіграло велику роль у його житті – до рідного села Лецьки, древнього Чернігова, мальовничої Боярки. Це і любов до природи у всіх її проявах та стихіях. Це і тема захисту природи від діяльності людини, тема протиріччя наукового прогресу і духовного занепаду суспільства. Велике місце у його поезіях займає космос, зорі. Це і тема віри в ідеал і Бога, тема дружби між людьми і народами. Це і любовна лірика, і тема життя і смерті. Основним змістом поезій Івана Коваленка завжди залишались вічні цінності. Вірші Коваленка відображають його інтенсивне духовне життя. „Розвиватися потрібно не вширш, а вглиб”, - любив повторювати він.

А тепер згадаймо, що передусім Іван Коваленко був Учителем. Учителювання сприймав як вищу місію і дуже пишався своєю професією. Залишався учителем Іван Коваленко і в своїй творчості. Це знайшло свій відбиток не лише у змісті поезій, які нерідко містять заклик чинити так, а не інакше. Вірші поета завжди звернені до читача, до його душі: „Людино, друже мій”, - звучить у його вірші „Квітковий роздум”. Поезії Івана Коваленка надзвичайно проникливі і припадають до душі тим, хто їх читає. У своєму вірші „Читачеві” поет називає таке духовне єднання автора і читача „нерозривним зв’язком”.

Тож людські якості Івана Коваленка примножували силу його поетичного слова. Але замало бути неординарною особистістю, щоб стати дійсно видатним поетом. Тут все залежить від того, наскільки митець є обдарованим від Бога і наскільки його муза вміє спілкуватися з читачем мовою вищого натхнення. Іван Коваленко – видатний Поет. Його поезії – це непересічне явище в українській літературі. Вірші Коваленка прості за формою, дохідливі, мелодійні, сповнені думки і почуттів. Вони відрізняються оригінальною, свіжою образністю, досконалою поетичною технікою, глибоким підтекстом, яскраво вираженим національним характером. Поет майстерно використовує такий поетичний інструментарій, як широку систему тропів, різноманітні ритми, вправні алітерації, художні словотворення, афористичність тощо. Особливістю віршів Коваленка є їх щирість, органічність. Вони вміло прокладають пряму стежку до серця читача.

Високе художнє значення віршів Івана Коваленка незаперечне – вони особливі, чарівні. Магія віршів Івана Коваленка великою мірою пояснюється також і тим, що коли він їх складав, у ньому говорили водночас три митці: поет, художник і музикант. Адже не тільки поетичним даром був наділений Коваленко від природи – він ще й прекрасно малював, грав майже на всіх струнних музичних інструментах. І хоч останні два таланти виявлялись у нього лише на рівні аматорських захоплень, сприйняття оком художника навколишнього світу виливалось у нього в яскраві поетичні картини. А тонкий музикальний слух поета надавав віршам надзвичайної мелодійності, співучості, ритмічності. І виливалися його поезії у хвилини натхнення легко і невимушено, як гарна пісня...

Чи вдалося хоч трохи пояснити таїну поезій Івана Коваленка? Мабуть, лише деякою мірою, бо існують таємниці, які неможливо розгадати, їх можна лише розгадувати. Вічні таємниці божественного дару, магії та сили поетичного слова – з їх числа.