“Ти рвешся додому, туди, де поля...”


"Лише виходець із села може по-справжньому любити Україну”. Цей вислів у свій час викликав у мене певні сумніви і більше того – протест, як у людини, що народилася хай у невеликому, але все-таки місті. Та коли я познайомився із творчістю та життєвим шляхом українського поета Івана Коваленка, я переконався в слушності даного твердження.

Останнім часом все більш відомим стає ім’я учителя, поета-шістдесятника та дисидента радянських часів Івана Юхимовича Коваленка. Підтвердженням цьому є не лише дві збірки поезій ("Недокошений луг” – Київ, 1985р. та "Джерело” – Київ, "Освіта”, 1999р.), а й останні публікації – у газетах "Літературна Україна”, "Дзеркало тижня”, „Україна молода”, "Факти і коментарі” журналах "Гуманітарні науки”, "Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах”, „Київ” тощо. І в цьому немає нічого дивного, оскільки Іван Коваленко – це видатна особистість, яка по праву займає належне їй місце в історії та літературі нашої країни.

Іван Коваленко був репресований у 1972 році під час найбільш масових репресій другої половини ХХ століття, яким було піддано найвидатніших представників української культури. Відбував покарання в уральському сумнозвісному таборі № 389/35 – одному з двох найстрашніших уральських таборів. ( У другому з них – №389/36 – вже за наших часів – відкрито музей типового концтабору для політв`язнів.) Карався разом з такими видатними творчими особистостями та громадськими діячами як Іван Світличний, Валерій Марченко, Ігор Калинець, Тарас Мельничук, Євген Пронюк, Володимир Буковський, Семен Глузман та ін. Його було засуджено за українські патріотичні вірші. За своїм покликанням Іван Коваленко був ліричним поетом, і лише нелюдські умови тоталітарного режиму, придушення всього національного призвели до того, що він став дисидентом.

Життя Івана Коваленка тісно пов’язано з Переяславщиною. Народився він у селі Лецьки, і саме сільське коріння пояснює глибинну палку любов поета до України та простого народу. Любов до рідного села звучить, зокрема, у його вірші "Тут все моє...”, написаному після того, як він відвідав рідні Лецьки у сороковому році. Щоправда, ці відвідини не лише радістю були зігріті, а й оповиті смутком: зруйновані дім, репресований батько, зникла матір...

Верба похила над водою
Зелені коси розплела.
Я знову тихою ходою
Бреду до рідного села.

Місток. Човни і перші хати,
Стежина, граючись, веде.
Мені не треба поспішати,
Давно мене ніхто не жде.

Отут стояла наша хата,
Де верби стали молоді.
Мої маленькі ноженята
Тут часто бігали тоді...

Я тут родивсь. Оці тополі
Мене любили тут малим.
Я тут зростав на вільнім полі,
Зігрітий сонцем золотим.

Частенько тут блукав у житі,
Пташині слухав голоси.
Моєю мрією повиті,
Синіли там мої ліси.

Тут все моє. Мій гай замрійний,
І ця ріка, і ці сади.
І я, бурлака неспокійний,
Іще не раз прийду сюди.

Тут все моє. І тут я вдома,
Стежину кожну я впізнав,
Зростає радість, гасне втома,
Тут все моє. Я тут зростав.

Покинувши село і вже навчаючись в Університеті ім.Т.Г.Шевченка, Іван Коваленко сумував за рідними краями, за просторами полів. Свою тугу він вилив у вірші "Другові”, присвяченому Миколі Сердюку – університетському товаришеві подружжя Коваленків.

Ти рвешся додому, туди, де поля
Під небом осіннім лежать неозорі,
Де вітер веселий гуля не просторі
І тепло парує розлога рілля.


Там в ніжнім тумані синіють гаї,
Знайомі стежини тебе там чекають,
Дерева привітно тобі закивають,
Розвіють засмучені думи твої.


Ти підеш до річки, де верби сумні
Схилились на води в осінній печалі,
Там човен знайомий стоїть на причалі
І манить полинуть на хвилі ясні.


Ти знову обійдеш всі рідні місця,
І сонце тобі усміхнеться тепліше,
Там думи ясніють і дихать вільніше,
Там туга зникає і квітнуть серця.


Коли ти повернеш, до тебе прийду;
Як серце журба переповнить до краю,
Про поле, про річку, про гай розпитаю,
Про листя опале в осіннім саду.


Ми трохи помовчим. Хай місто шумить.
Ми, може, на хвильку забудем утому.
А вітер покличе: "Додому, додому!”
Він нас не діждеться і сам полетить.

Саме любов до своєї малої батьківщини, до рідної хати, оточеної калиновим гайком, надихала поета впродовж усього життя до найкращих його творів. Яскравим підтвердженням цьому можуть бути не лише його поезії, а й спогади про дитинство:

"Селянська хата… У дворі росла велика груша. Ще півколом росли кущі калини. Вони утворювали наче маленький гайок. Серед калин була втоптана нашими дитячими ногами тверда, як тік, місцина, де ми з братами фактично й зростали, бавилися, вирізали із калини сопілки. А під осінь їли терпкі, гіркуваті калинові ягоди. Під зиму допомагали матері ламати кетяги калини, які вона в’язала у пучки і відносила на горище.
Там же, серед калин, у літню пору мати часом варила вечерю. „Мамо, - питав я, - де будемо вечеряти?” „Та в калинах”, - відповідала вона, і це було справжнє свято для дітей. Варили куліш, чи затірку, чи галушки. Найбільше полюбляли галушки. Для них із гілок калини готували шпикачки замість виделок.
При хаті був невеликий город і дуже багато квітів: чорнобривців, жоржин, а по городі були розкидані макові голівки. Стиглі груші сушили в печі. Це були дитячі ласощі. А найбільшим святом було, коли до двору заходили кобзарі…
Зовсім поруч з хатою був ставок із греблею. Над ставком – верби, човен на воді. Там жінки вибілювали свої полотна, а для дітей у цьому безводному краю це було знайомство з великою стихією – природною водою. Це була моя Україна…”

Безперечно, саме ці спогади дитинства надихнули Івана Коваленка вже через багато років до написання поезії "Червона калина”, завдяки якій він зразу ж став відомим в дисидентських колах, україномовній Словаччині та Канаді. Звичний символ українського народу – червона калина – має для поета особливий сенс: все це з рідного села, з рідного калинового гайка.

Ми посадим калину у себе в городі,
Ту калину, що люблять і славлять в народі,
Нашу радість сумну, нашу втіху єдину,
Ми посадим у себе червону калину.

Є на світі плоди і дерева незнані:
Помаранчі, цитрини, кокоси, банани,
Виногради солодкі, інжир і маслини,
А для нас наймиліша – червона калина.

І наїдку мало, й краса небагата,
Не вистигне влітку, терпка й гіркувата.
Восени червоніє, а спіє – в морози.
І не ягоди в неї – кривавії сльози.

Чумаки від’їжджали в далеку дорогу
І калину везли, проти лиха підмогу.
Запорожці пили із калини напій,
Як за правду і волю виходили в бій.

Ми в калині родились, в калині зростали,
В калинові сопілки журбу виливали,
І калину на серці несли в домовини,
На могилах у нас виростали калини.

І цвіла наша доля калиною в лузі,
Розливалась піснями в скорботі і тузі.
Стали душі у нас і терпкі, й гіркуваті,
Бо калинове горе живе в нашій хаті.

Нас давно, як калину, отак поламали,
Як калину червону, в пучки пов’язали,
А ми пута розірвем і будемо жити,
І калину червону ми будем садити.

І садити, й любити, і ніжно плекати,
Їсти ягоди з неї, терпкі й гіркуваті.
Хай нам стукають в серце калинові сльози,
Щоб ми більше не гнулись в негоди і грози.

Розростуться, розквітнуть гаї калинові,
І сопілки заграють мелодії нові,
Кожну душу зігріють, застиглу й холодну,
І розбудять і славу, і силу народну.

То ж давай-но посадим калину червону,
Нашу радість гірку і від зла охорону,
Ми у неї здобудемо мужності й сили,
Щоб калиновий край врятувать від могили.

У творчості Івана Коваленка не так багато віршів на сільську тематику, але кожен з них – особливий. Без перебільшення можна сказати, що саме вірші, у яких бринять відголоси спогадів про село, – це справжні шедеври і окраса творчого надбання поета.

Чи доводилось вам
Спати в полі, укрившися небом,
Просто так, горілиць,
На цій теплій і рідній землі?
Чи доводилось вам
Пісню вітру почуть колискову
Серед поля і хмар,
Серед простору рідних країв?
Вам би снились тоді
Чарівні і небачені сни.
І до зір найясніших
Долетіла би ваша душа.
Сфер небесних святих
Ви б гармонію ніжну почули
І збагнули б навік
Усе вічне, велике й святе.

Вірш "У хлібах” вражає своїми словотворами і яскраво вираженим національним характером: такий вірш міг написати лише українець, що з колиски чув українську мову і лише виходець із села.

Пада промінь сонцесяйний
На хлібів золотоплес,
Я сьогодні незвичайний,
Розхвильований увесь.

Я розкрилений і мрійний,
Опромінений теплом,
Все блукаю неспокійно
Десь далеко за селом.

Мрію, може, ненароком,
Яснозору і легку,
Стріну в полі златооку,
Заусмішену таку.

Обцілована вітрами,
Обволошена в вінок,
Ти блукаєш між хлібами,
Віриш також в ненарок.

Співом радісним пташина
Зустріча тебе в полях,
Та вузька в хлібах стежина –
Розминутись нам ніяк.

Не топтати ж жито спіле,
Не ламать його красу –
Тебе, злякано-зраділу,
На руках я понесу.

Стиглий колос злотогранний
Тихо так зашелестить,
І тобі у очі гляне
Обезхмарена блакить.

Ці вірші були написані зовсім юним поетом. Але і наприкінці життя Іван Коваленко звертався у своїх спогадах до вражень свого дитинства – у вишуканих сонетах:

Я в житі спав, коли цвіло колосся,
На теплій і розмореній землі.
Це згадкою живе в мені і досі,
Як вогник той жариною у тлі.

Жалію я людей, що у життєвім кросі
Пізнали радощі, безславні і малі,
Я в житі спав, і ноги мої босі
Вкривали янголи у білому крилі.

Я в житі спав, мене вкривало небо,
І вітер ніжний тихо колисав.
Я аж тепер збагнув – нічого більш не треба!

Таке вже не повториться ніколи,
Хай буде грім, гроза і поле голе –
А я щасливий: я у житі спав!

* * *

У липні місяці страшні були дощі,
Стояли хмари ген по видноколу,
Перегодовані вологою кущі
Гілки схиляли, гнулися додолу,

Зате буяли трави і хвощі.
Мені ж ховатися хотілось у стодолу,
В пахуче жито, без стільців і столу,
І їсти трави й зерна – не борщі.

У липні місяці тяжкі були жнива.
Терпкий у мене спомин ожива:
Ідуть дощі, а я іду у поле.


Як тяжко хліб було тягать до кіп!
Який важкий отой вологий сніп,
Зате стерня не так у босі ноги коле.

Навіть у останньому, датованому роком смерті вірші Івана Коваленка ми знаходимо і озеро з вербою у рідному селі, і ягоди калини, і любі його серцю зорі. Поет прощається з усім, що було йому дорогим у житті:

Що я візьму з собою з цього світу?
Весняну повінь лугового квіту,
Маленьке озеро у зорі загорну,
Вербу на нім, самотню і сумну,
Та шум лісний, де сосни і ялини,
І ще візьму я ягоди калини.

А ще візьму.... Ні, не візьму нічого,
Не з тим душа вертається до Бога,
Добром і злом розчахнута навпіл,
Душа любов несе - земних вершину діл;
Та все ж порушу я закон святий
І вірю: Бог за це мені простить,
Візьму лиш кілька хвиль з Десни-ріки
І дотик любої руки....

Іван Юхимович Коваленко пішов із життя 18 липня 2001 року. Похований у Боярці...

Та залишається те, що непідвладне навіть смерті. І крізь колючі дроти уральського табору та провалля замовчування, через реабілітацію та визнання повертається Іван Коваленко до рідного народу, до рідного краю, до рідного села.

Радислав КОКОДЗЕЙ