"Розкутий" (І частина)


(Розповідь про  учителя, поета, дисидента)

Радислав КОКОДЗЕЙ

 

"ПОЕТ І ПРАВДА – РЕЧІ НЕРОЗДІЛЬНІ,

ЯК НЕРОЗДІЛЬНІ ПРАВДА І КРАСА!”

Іван Коваленко

 

Я недаремно виніс ці слова в епіграф до статті про українського поета-дисидента Івана Коваленка: вони в найбільшій мірі характеризують творчість і  життя цього непересічного митця. Саме ці рядки дружина поета знайшла 13 січня 1972 року на клаптику паперу, коли прибирала після обшуку та арешту свого чоловіка. І це були єдині рядки, написані рукою Івана Коваленка, що залишились в оселі. Ніби й не було  років творчих пошуків,  ніби й не жив тут поет. Бо було вилучено все – до останньої чернетки. Залишився лише цей клаптик паперу, випадково  не помічений слідчими КДБ ...

І були потім довгі роки, проведені у далекому уральському таборі, коли знов і знов вилучали і знищували вірші поета. І була подвижницька  робота дружини по пошуку, відновленню, збереженню і розповсюдженню того, що вдалося знайти. І було  повернення немолодого виснаженого поета, вже інваліда ІІ-ї групи,  додому. І були хвороби, і знов писалися вірші, але хіба вже з такою ж наснагою... І була  незалежність України, реабілітація, дві збірки віршів, ряд публікацій і сюжетів по телебаченню.  Але не було головного, в чому винні вже не радянські каральні органи, а ми з вами  – не було належного визнання поета і борця за рідну Україну.  
Так, різною буває доля поетів. Одних визнають ще за життя, славлять, нагороджують, а згодом забувають.  Про інших   мало що знають, поки живе поет поряд з нами, і лише згодом, іноді через тривалий час,  наздоганяє митця посмертне визнання. Саме така творча доля  українського поета, вчителя і дисидента Івана Коваленка.
У січні 1972 р. були заарештовані сотні представників української інтелігенції,  у тисяч були проведені обшуки,  багато з діячів науки й культури втратили роботу. Тоді були заарештовані такі видатні діячі, як В’ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші.
13 січня 1972 року,  на  день свого народження, Івана Коваленка, після 8-годинного обшуку  було заарештовано. А 13 липня 1972 р.   –  засуджено до перебування в таборі суворого режиму № 389/35, де він відбував покарання разом із найвидатнішими українськими та російськими правозахисниками.  У таборі поет тяжко хворів, вийшов  зовсім виснаженим, але прожив ще майже 25 років, 10 з яких припало вже на роки незалежності України. У прес-релізі прес-конференції в агенції УНІАН, яку дали відомі правозахисники Євген Сверстюк, Євген Пронюк та  Василь Овсієнко з нагоди 30-річчя з початку репресій,  одним з перших згадується ім’я Івана Коваленка як одного з дисидентів-шістдесятників, які своєю діяльністю закладали підвалини Української незалежності.
Ця  стаття – спроба пояснити феномен  непересічного поета, чиї поезії знаходять відгук у серцях  читачів.   Це розповідь про збірку  поезій Івана Коваленка  "Джерело”. Розповідь, яка неможлива без того, щоб бодай хоч трохи не розповісти про її автора  –  вчителя, поета і дисидента.

Оцінки творчості знаними особистостями
Іван Юхимович Коваленко не був  визначним політичним діячем. Він був звичайним шкільним учителем і  водночас поетом, котрий ніколи не друкувався на своїй батьківщині за радянських часів. Але доля судила йому ввійти в історію України як борцеві за її незалежність. За часів тоталітаризму патріотичні вірші  Коваленка зробили його відомим не лише в нашій країні.
Хочеться навести лише декілька відгуків про творчість Івана Коваленка досить відомих особистостей:

З привітання до 2000-го року з Різдва Христова Миколи Жулинського, на той час Віце-Прем’єр-Мі¬ністра Украї¬ни з питань гуманітарної політики:
"Дорогий, Іване Юхимовичу! Сердечно вітаю Вас і обіймаю Вас, славного поета, борця за волю України!..
Я радію, що Ваша творчість буде жити в народній пам`яті, бо ви –  талановита  людина.., великий поборник пріоритетів національної політики України”.
З листа Івана Гончара, українського скульптора, лауреата Шевченківської премії, що своїми руками ще за радянських часів створив музей українського народного мистецтва:
"До глибини зворушений Вашою щирістю і сердечністю до мене та моєї діяльності. Ви – Людина, яка пережила Брєжнівсько-Сусловські каземти та душевні тортури і лишилася самим собою, - є справжнім Національним Героєм” (з листа від 26.05.89).

З листа Івана  Белебихи, доктора економічних наук, автора ряду праць з історії України):
 "Дорогий Іване Юхимовичу! Щиросердно дякую Вам за "Недокошений луг” – збірку не просто талановитих віршів, а скарбницю почуттів, написаних душею і серцем. Автор недаремно живе на світі. Доземно вклоняюсь Вам у подяці за те, "щоб жила Україна й бандура жила” (з листа віл 14.06.97)

З листів Віктора Міняйла, українського письменника, лауреата Шевченківської премії:
" Я захоплююсь не тільки Вашим безперечним талантом, а й Вашою безкомпромісною громадянською позицією – позицією борця за щастя нашої матері України” (лист від 25 березня 1996 р.).
"… та обставина, що Ви відверто виступили проти Сатани і його імперії не могло закінчитись інак, як лютою розправою. Я схиляюсь перед Вашою мужністю і відвагою, я схилюсь перед Вашою дружиною, що не розпростерла руки перед Вами, коли Ви виходили на прю з лютим ворогом України… Передайте, будь ласка, мій щирий привіт, моє схиляння Ірині Павлівні, що своєю самовідданою любов’ю (листи, листи, листи!) дружини і української патріотки зберегла Вам життя у комуністично-імперському пеклі”.
Рекомендація: «Я, Міняйло Віктор Олександрович, вважаю за свій обов’язок письменника і громадянина рекомендувати талановитого поета Івана Юхимовича Коваленка, автора двох поетичних книг – "Недокошений луг” і "Джерело”, в члени Спілки письменників України.
Іван Юхимович виборов це право не тільки талантом, а й самовідданою боротьбою з імперсько-комуністичним режимом за волю України...» 14 лютого 1999 р., В.Міняйло

З листів легендарного діяча   УПА Мирослава Симчича (псевдо Кривоніс), котрий  провів у неволі  32 роки:
"Дорогий Іване Юхимовичу!
Є багато поетів, які пишуть, але так доступно, всевичерпно, просто і вливающе в душу більше Вашого не стрічаю. І яка мене опановує гордість, що з цим поетом я колись хлебав щі з одного котла. Це помогло мені Вас зрозуміти, любити і повік не забути” (з листа від 22.12.97)

"Шановний наш Іване Юхимовичу! Пишу наш, а не мій, тому що Ви входите до когорти тих, які належать не одиницям, а всьому українському народові. Ви знаєте, я не майстер слова і не зумію сказати те, що відчуваю душею, серцем, а навіть мозком, ту любов і вдячність Вам, яку приніс в нашу сім’ю Ваш лист і збірочка віршів, яку накінець вдалося видати при сьогоднішній атмосфері, що панує  в нашій уже українській Державі. Ми з Вами вірили в перемогу в ті часи, коли не було жодного просвітку, то сьогодні я твердо вірю, ще не за горами той час, коли ми з Вами і наші сини та онуки будуть читати повну збірку Ваших творів”. ( з листа від 14.04.1996 р.)

Чому ж так рідко згадується зараз ім’я поета-шістдесятника Івана Коваленка?
Не можна сказати, що він був повністю обділений увагою. З півтора десятка публікацій у різних газетах та журналах, три сюжети на центральному каналі УТ-1. Читали його вірші і по радіо. Але  все це припало на перші роки здобуття Україною незалежності… І якось так сталося, що інтерес з боку офіційних інституцій і mass-media до творчості та долі І.Коваленка поступово почав згасати... Загубився скромний учитель-поет у вирі ним же проголошуваних ідей, яскравих гасел та демонстрацій. Хоча  певною мірою це пояснюється і  важким станом здоров’я Івана Юхимовича, бо він уже не відгукувався на пропозиції журналістів про зустрічі. Смерть поета у спекотному липні 2001 року пройшла майже непоміченою...
Та, на мій погляд, є ще одне, дещо парадоксальне, пояснення того, що творчість цього поета не набула визнання на офіційному рівні: занадто нестандартною оригінальною особистістю був Іван Коваленко і у своєму житті, і у своїй творчості. Він був занадто незалежним, щоб його легко можна було "класифікувати” і в літературі, і в суспільному житті. Він був засуджений як український націоналіст, але разом з тим виступав за дружбу народів. Над усе ставив рідне українське, але називав себе західником. Його називають поетом-шістдесятником, що не підлягає сумніву з огляду на його долю, діяльність та тематику творчості, але поміж іншими шістдесятниками вирізнявся тим, що був десь на 20 років старшим за віком і вступив у 60-ті вже зрілою особистістю з цілком сформованим світоглядом. Типовий шістдесятник за тематикою творчості, в той же час не визнавав модерну в поезії і дотримувався класичних форм віршування. Непомічений "літературними генералами”, разом з тим користується популярністю серед усіх, кому випало щастя  ознайомитись з його поезіями. У своєму інтерв’ю відомому правозахиснику Василю Овсієнку (той саме збирав матеріали до довідника про українських політв’язнів) Іван Коваленко зазначав: "Дисидентом я народився”.  А в одному з віршів ще переконливіше: "Та я не раб на життєвій галері і не погонич інших. Я – розкутий.”
Творчість кожного поета відображає його особистість. Так, основна риса І.Коваленка як людини і як поета – внутрішня незалежність. …
Звідки ця розкутість? Відповідь одна – він не боявся. Він не боявся радянської влади і її карального органу КДБ. Він не боявся звинувачень у націоналізмі. І одночасно він не боявся, що українські патріоти можуть дорікнути йому, що він у своїх віршах ставить поряд Шевченка і Пушкіна, а оспівуючи калину як символ української нації, він з ніжністю писав і про берези як  частину рідного пейзажу, не беручи до уваги, що це дерево – символ Росії.  Він не боявся і своїх майбутніх "критиків-естетів”. Не боявся звинувачень чи то в хуторянстві, чи то в наслідуванні комусь, чи то в застарілих формах віршування. Не поважав модерну в поезії, вважаючи, що складна поетична форма віддаляє поета від народу. Зневажав тих, хто у своїх поезіях часто вдається до показної ерудиції; казав, що це ознака напівосвіченості, претензія на елітарність і неповага до простого читача. Проте ніколи не ображав свого читача банальністю чи примітивністю думки.
Але, мабуть, недостатньо було б говорити лише про внутрішню незалежність Івана Коваленка. Незалежним він був і у своїй поведінці. І.Коваленко не належав ні до яких політичних угрупувань, партій, гуртків – ні радянських (не був навіть ні піонером, ні комсомольцем), ні дисидентських, ні сучасних.

Зараз інтерес до  творчості Івана Коваленка, так би мовити, "знизу” стрімко зростає з кожним днем. Особливо треба відзначити попит на його поезії  з боку освітніх закладів. Його вірші вже вивчають діти у школах України,  пройшов вечір, присвячений творчості Івана Коваленка у Боярській класичній гімназії, у педвузі Херсону, аналогічні запити йдуть до Боярки з інших міст України.
Студентка Херсонського державного університету Оксана Мироненко захистила магістерську дисертацію на тему:  "Образно-тропеїчні засоби у творах Івана Коваленка”, здійснену  під науковим керівництвом професора  Марії Пентилюк.  Усі, хто знайомий з поезією Івана Коваленка, відчувають, що його вірші – це вражаюча енергетика, чари, магія слів. Але так не вистачає того, щоб науковці хоч спробували пояснити, в чому, за словами Івана Світличного, "таїна”  віршів Коваленка, природа їх надзвичайного впливу на читача.  Початок покладено. І скільки б не було згодом написано наукових робіт за творчістю Івана Коваленка, Марія Пентилюк та Оксана Мироненко можуть пишатися: вони були першими, хто почав наукове вивчення творчості цього самобутнього митця.

То чому ж все більше пошановувачів української поезії припадають спраглими серцями до його „Джерела” (а саме так і називається остання   збірка поезій Івана Коваленка), знаходячи в зоряному безмежжі душевності та простоти його творчості те неповторне і своє, чого їм так не вистачає? Читаючи вірші Івана Коваленка, менш за все хочеться вдаватися до аналізу. Прагнеш  сприймати його поезії як звичайний читач, віддавшись настрою і високим почуттям, які охоплюють душу і які  не так просто відтворити словами, бо  існує в Поезії те, що можна лише відчути – підсвідомо, інтуїтивно. У віршах Івана Коваленка це – світла енергетика, сила враження.  І важко віднайти складові впливу поезій Івана Коваленка на читача, бо вражає все  – і різноманіття тематики, і поетичних форм, і нестандартність творчого доробку поета. Іноді навіть здається, що читаєш збірку поезій різних (від зміни поетичних форм та стилів до мінливості настрою) авторів. Але за всім цим чітко вимальовується образ митця, що мав мужність і сили не кривити душею ні перед тими, кому адресував свої вірші, ні перед самим собою. Мабуть, це і є головним…
Ніколи в житті Іван Коваленко не прагнув нагород, звань та офіційного визнання. Мірилом успіху для нього було, насамперед, те враження, яке справляли його вірші на звичайного читача. Він зневажливо ставився до "критиків-естетів”, що препарують поетичні твори. Поезію важко, навіть неможливо, вважав він, розкласти на складові. Так само важко пояснити, чому  вірш, написаний за всіма правилами, найдосконаліший з точки зору поетичної теорії, може не зачіпати ні душі, ні уяви, а інший,  здавалося б зовсім простий, викликає захват і запам’ятовується з першого разу, назавжди залишаючись з читачем.  
Мабуть, саме це і мав на увазі  Іван Світличний, коли (як згадував Іван Юхимович)  казав йому:   "Переді мною як літературним редактором пройшли тисячі віршів різних поетів, але жодного разу я не зустрічав таких, як ваші. Вони містять у собі якусь таїну, в них є щось нове. Вони припадають до душі, хвилюють і запам’ятовуються.  З усіх, кого я знаю, ви найближче підійшли до народу.”
Про вірші Івана Коваленка важко писати, як важко писати про музику. Надзвичайно мелодійні, вони звучать у душі ще довго після того, як закриєш книгу. Ось що писав у листі до Івана Коваленка  український композитор  Микола Збарадський:

"Мені дав Бог познайомитись з пісенною класикою – тобто Вашими віршами. Всі вони співаються, тривожать  натягнуті струни. Всі, всі!!! Дякую Вам, любий, чудовий Іване Юхимовичу, за це!”(з листа від 12.09.99).

 «Джерело»: історія видання збірки.
Насамперед мені хотілося б розповісти історію створення та виходу  збірки поезій Івана Коваленка "Джерело”.
Це була вже друга збірка віршів Івана Коваленка. Першу збірку –  "Недокошений луг” – було видано в 1995 році на кошти улюбленої учениці і друга сім`ї Коваленків Ольги Рожманової.
Поштовхом до видання наступної збірки було повернення СБУ у 1996 році, до 25-річчя з початку репресій 1972 року, матеріалів, долучених до справи, і серед них – деяких віршів Івана Коваленка.  Це стало визначною подією для поета, адже багато віршів отримали своє друге життя.
 Видання збірки "Джерело” було здійснено у видавництві "Освіта” за сприяння Михайла Згуровського – на той час Міністра освіти України. Звичайно, були певні обмеження в об’ємі, тому до збірки знову-таки ввійшла лише частина творчого доробку поета. Книга побачила світ у 1999 році, до 80-річчя Івана Юхимовича Коваленка.
 У збірці "Джерело” приблизно 250 віршів,  а ще біля 150 творів  чекають на свою публікацію. Зараз сім’я поета готує повне видання творів І.Коваленка.
Тож розкриємо цю книгу, виданню якої передувало ціле життя, так тісно пов’язане з історією нашої країни.
Дуже важко дати  характеристику всій збірці  "Джерело”  в цілому, бо кожний з циклів віршів настільки самобутній, що вимагає окремої характеристики.
Складати вірші  Іван Коваленко почав ще у шкільні роки. В збірці юнацькі вірші об’єднані в цикл "Ніжність”. Вони легкі, прозорі, молоді,  аж сяють відчуттям щастя, що живе в молодому поетовому серці.
 Його перший вірш – це спів молодої душі, відкритої для щастя і добра:

        Я тим щасливий, що живу,
        Що можу бачить і любить
        Людей, і сонце, і траву,
        І неба ясного блакить…
    
Більшість ранніх творів поета загинула під час війни. Та й того, що залишилось, досить, щоб мати підставу говорити про І.Коваленка як про непересічну особистість, обдаровану від Бога справжнім талантом. Бо вже перші його ніжні романтичні твори зачаровують класичною формою і музикою звучання:

 Може, ти кохаєш осінь,
 Дивні чари листопаду,
 Може, серце твоє просить
 Хвилю щастя на відраду?

То ходімо в гай осінній,
Де спадає тихо листя,
Де воно в яснім промінні
Щирим золотом іскриться…

Чимало ранніх віршів Коваленка присвячено селу, сільській природі. Він ніколи не втрачав духовного зв’язку з селом. Ось рядки з раннього вірша Коваленка "Другові”:
Ти рвешся додому, туди, де поля
Під небом осіннім лежать неозорі,
Там вітер веселий гуля на просторі
І тепло парує розлога рілля…

Треба зазначити, що у юнацьких віршах поета немає такої характерної для поетів-початківців недосконалості, в них вже виграють притаманні поету вишукані алітерації.  Власне кажучи, вже з молодих років Іван Коваленко пише довершено, що дає підставу сказати, що поетом він народився:

…Струмки говірливі збігають з гори,
Радіють, воркочучи, сонячній зливі;
Дзвенить і змовкає десь сміх дітвори.
В мелодії ці переливно-грайливі
Вслухаються ставні старі явори –
Їх будять струмки говірливі.    

Коли Іван Коваленко був ще юнаком, його називали українським Єсеніним:
Ходімо в березовий гай,
Що там он шумить таємниче
І манить, і вабить, і кличе,
Як дивний невиданий край,
    Ходімо в березовий гай…

Згодом, коли він захопився словотворчістю,  його ще з більшими підставами можна було б назвати українським Северяніним:

… Мрію, може, ненароком,
Яснозору і легку,
Стріну в полі златооку,
Заусмішену таку.

Обцілована вітрами,
Обволошена в вінок,
Ти блукаєш між хлібами,
Віриш також в ненарок….

Але всі ці порівняння ні до чого. І.Коваленко був  самобутнім українським поетом. З часом він захопився білим віршем, зручним зокрема для "Роздумів” (великий цикл, з якого в "Джерело” увійшло лише два вірші). Один з них – це вірш "Настав час роздуму”:  

                    … Забули люди зараз свою душу
                   І кинулися всесвіт пізнавать,
                   Відкрили там найглибші таємниці,
                   Зловісні сили випустили в світ,
                   А вмінь нема, щоб стримать їх в покорі!
                         Настав час роздуму!
                         Людино, зупинись!

З особливою майстерністю Іван Коваленко вмів зберігати мелодійність неримованого тексту:
            …Хочу квіткою я стати,
            Що зростає на узліссі,
            Біля світлої стежини,
            Що проходиш нею ТИ…

Був час, коли, задумавши велику поему "Тракторист Василь”, Іван Коваленко звернувся до форми та стилю Шевченкового вірша. Поема, на жаль, загинула в архівах КДБ, збереглося лише декілька уривків та вступ:

         Благослови, Батьку рідний,
         Великий Тарасе,
         Людям повість розповісти
         Із нашого часу…
         Розповісти її, розказати твоїми словами.
         Може, й будуть якісь мудрі
         Сміятись над нами…

     Є у нього навіть вірш "Не став би зроду віршувать. (Наслідування Тарасу Шевченку)”:
        Не став би зроду віршувать!..
        Навіщо знов мені ці муки?
        І море суму і розпуки,
        Що топить всі мої слова?..
 
У таборі основною поетичною формою для Івана Коваленка  стає сонет, якому він залишався вірним впродовж багатьох років. Наприкінці життя поет знов звертається до різноманітних поетичних розмірів. У своїх перекладах він майстерно зберігає поетичні форми оригіналів.
Художні засоби, що використовує у своїх віршах І.Коваленко, ще чекають на серйозні дослідження. Але навіть при першому знайомстві з поезіями І.Коваленка, вони вражають своєю мелодійністю, свіжістю образів, майстерністю словотворів і алітерацій, особливою ритмічністю, що підсилює і поглиблює зміст вірша.

У циклі "Роки ідуть”, вірші з якого були створені у 50-і роки, впадає в очі яскраво виражений перехід до громадянської лірики. Крім того, саме в цей період Коваленко звертається до білого вірша; одночасно з’являються в його творчому доробку і сонети (наприклад, триптих "Пам’яті Самійленка”). І це не випадково. Адже однією з особливостей поетичної творчості Івана Коваленка є еволюціонування поетичної форми впродовж життя. В різні періоди творчості поет вдавався до різних форм: від білого вірша до сонета. Чи було це пошуком свого поетичного русла? Невідомо. Але  в рамках будь-якої поетичної форми поет завжди досягав певної досконалості…
У цей період  всі творчі сили, весь вільний час подружжя Коваленків   присвячувало  школі. Вірші писались час від часу. Саме у той час був написаний вірш "Учитель”:

Все життя хотів писать вірші,
Все життя він жив і марив ними.
Поспішав всі справи завершить,
А тоді вже братися за рими.

Вірші і без нього є кому строчить,
Тільки б то на світі і турботи,
Треба сіять, жать, дітей учить,
Треба всю неправду побороти...

Але невдовзі почалися жорстокі систематичні переслідування. Приводом було перебування під час війни на окупованій території. А причиною – занадто успішна педагогічна діяльність подружжя Коваленків, любов до них учнів, ігнорування ними партійної організації. Тогочасних чиновників від освіти дратувала популярність, якої набуло талановите подружжя, їх влаштовувала лише слухняна посередність.
Івана Коваленка примусили піти з роботи і 5 років не допускали до педагогічної діяльності. Але поет вистояв, зберігши себе як особистість і не поступившись своїми переконаннями:

    Тож частіше ти ходи лугами,
    Хоч у квітів силу віднайди.
    Коли втопчуть в бруд тебе ногами,
    Піднімися, встань і розцвіти!   
                              
Лише у 1960 році, у зв`язку з потеплінням політичного клімату у країні, Коваленку було дозволено працювати у Боярській вечірній школі, хоч це було свого роду політичне заслання. Але незважаючи на складні умови праці у вечірній школі, І.Коваленко несе в учнівську молодь передові ідеї шістдесятників –  нової генерації творчої інтелігенції, що прагнула свободи.  Він організує  вечір, на який запрошує Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Надію Світличну.
Згодом влаштовує учнівський вечір, присвячений 100-річчю з дня смерті Т.Г.Шевченка, на якому читає   "У поета тільки слово”, з якого  просто неможливо не привести хоча б уривка:

У поета тільки слово,
Тільки слово, більш нічого –
Слово правди і свободи,
Слово гідності і честі,
Слово мужності і віри,
І любові, і надії,
І покари грізне слово.
       ...
А у вас брехня і підступ,
А у вас обман і підлість,
І нещирих слів облуда,
Влади й почесті жадоба,
І жага користолюбства,
Підкуп, злочини і зрада
І життя мерзенний бруд.

А в поета тільки слово,
Тільки слово, більш нічого,
Лиш суддя великий – совість,
Що велить ставать до бою,
За народ, добро і правду
І за матір Україну
Все життя своє віддать!..

З цього моменту (як стане відомо вже під час слідства) Іван Коваленко перебуває під постійним наглядом Комітету державної безпеки. Його твори стають все більш популярними і через деякий час потрапляють у самвидав. Вірші  цього періоду поет об’єднав у цикл "Джерело”, який і дав назву всій збірці. Поет вважав цей цикл серцевиною своєї творчості і наполіг, щоб ним починалася збірка. Саме за ці вірші поет потрапив у неволю. Читаючи цей цикл, отримуєш справжній енергетичний шок. Настільки емоційно насичені, вражаючі ці вірші. Особливо такі, як "Дзвін мого серця”:

В Бухенвальді є дзвін,
В Хіросімі – вогонь,
А в Сибіру – нічого,
Крім серця мого…
  ………….
Я без серця тепер,
Ні кровинки в лиці,-
В моє серце, як в дзвін,
Б`ють невпинно мерці…
…………………..
Все сильніше той звук,
Все гучніш лине він –
Люди, слухайте дзвін!
Грізний праведний дзвін!

Хай він дійде до вас,
Вдарить в серце, як грім!
Збудить пам`ять і гнів,
Як в моїм! Як в моїм!

Задовго до того, як його було заарештовано, Іван Коваленко переймався долею тих, хто страждав у концтаборах. Він мав вразливу вдачу. Гостро відчував чужий біль, страждання інших. Він відчував якусь власну відповідальність перед мучениками тоталітарного режиму: "За всіх страждав і був за все в одвіті”, - писав він про себе. Іван Коваленко відчував свій обов’язок внести свою частку у боротьбу українського народу за свою незалежність. Переживав, що немає його в рядах борців за волю України, цих мужніх косарів:

    "Кожен помах їх кіс
    Мені голову зносить з плеча,
    І мордує мене тоді
    Дика і люта печаль…”

Так писав він у вірші "Недокошений луг”, який викликав згодом найбільше роздратування слідчих і навіть увійшов у вирок як націоналістичний.
Відчував ніби провину, що "Неба синього не бачив через грати,/  І дерев через колючий дріт...”
Не його піддавали тортурам кати народу, та він відчував той біль, наче власний (вірш "Не мене”):        
... Не мене тут повісили
Рано-вранці під дріб барабанів,
І не я зазнавав
В казематах пекельних тортур,
А мій біль не стиха,
І горять без кінця мої рани,
Мою шию стиска
Той катами намилений шнур.
        
        Я живу й не живу,
        Бо мій біль ні на мить не вгаває.
        Там – Майданек й Сибір
        І кістками гримить Колима.
        Як я заздрю отим,
        В кого радість і щастя буває,
        Бо мені не землі
        Ні спокою, ні щастя нема.

 

 

Продовження статті