» » » » "Я повернуся в дім і допалю свічу..." (початок статті)

"Я повернуся в дім і допалю свічу..." (початок статті)


                                                                                                   Наталія Павлик 
(Переяслав-Хмельницький)
 
 Поезія і життя… Світу явлено книги  Івана Коваленка  «Недокошений луг» (1995), «Джерело» (1999), «Перлини» (2006), «Учитель» (2009), «Порив до небес» (2012). Прожите життя, а поміж усім – дати. І злежаним, тугим підґрунтям  –  доля.  Коваленко  Іван Юхимович  народився 13 січня 1919 року (за документами 30 грудня 1918 р.) в селі Лецьки, що на Переяславщині. Життя поставило карби на його імені: поет, дисидент, учитель. Доля Івана Коваленка – то вершина мужності, вірності, добротворення. Поет був незламний духом, витривалий в життєвих випробуваннях. Боріння Івана Коваленка потвердили істину: поети розмножуються вегетативно – духом. Свою хресну дорогу митець обрав сам. Стержнем у характері Івана Коваленка була непокірність – розкутий дух понад часом і простором…

Випробування почалися з самого дитинства. Батька, Коваленка Юхима Гнатовича, розорили за радянської влади – зруйнували хату, знищили садибу. Мати, рятуючись від злигоднів, пішла світом шукати порятунку.  Івану довелося вступити в комуну «Маяк батраків»,  де повинен був працювати з 7 до 16 років: влітку працював, взимку вчився. Голодомор 1932-1933 років, бездомність, бідування… Безпритульний хлопець прибився до школи №1, що у Переяславі, де його й ще трьох дітей прихистив добрий і розуміючий  учитель української мови та літератури  Никанор Васильович Рубан.  При школі була астрономічна обсерваторія, юний поет навічно задивився на зорі й небо, полюбив висоту. Висоту духу, висоту слова, висоту вчинку… Хоч і виключали тричі зі школи за правдолюбство, Іван  був кращим із учнів і в 1936 році здобуває повну середню освіту. Захворівши на туберкульоз, він іде за порадою лікаря працювати на будівництво, щоб більше бути на свіжому повітрі. 1938 року вступає до Київського державного університету на романо-германський факультет. Тут Іван Коваленко знайомиться з  Іриною Павлівною Пустосміх. Наступного року молоді люди одружилися і прожили у вірності та  любові 62 роки. Були в біографії Івана  Коваленка три доленосні зустрічі з людьми, які укріпили його світоглядно і морально. Це – Ірина Пустосміх, Михайло Кутинський та  Василь Романюк.   Батько Ірини Пустосміх – Павло Пилипович був репресований у 1930 році, в 1937 році – розстріляний.  Мати – Ольга Миколаївна працювала в чернігівському оціночно-статистичному бюро при губернській земській управі, яке очолював Михайло Коцюбинський. З Коцюбинськими дружили сім'ями. В земстві працювали В.Самійленко, Б.Грінченко, М.Вороний, А.Казка, короткий час П.Тичина. Іван Коваленко всотав історичні традиції української творчої інтелігенції. Пізніше  дружив із сином Миколи Вербицького, співавтора нашого славня – гімну України «Ще не вмерла Україна», спілкувався з дружиною Миколи Вороного Вірою, Марією Вербицькою, яка повернулась із заслання. Темою розмов були долі арештованих у справі СВУ, письменника Аркадія Казки. Сім'я Пустосміхів мала велику бібліотеку –  різні словники,  енциклопедію Брокгауза і Ефрона, твори М.Грушевського, російських та світових класиків тощо. Ольгу Миколаївну Пустосміх було заарештовано на початку війни з Німеччиною, звільнено з причини бездоказовості злочину. Саме ці обставини дали поштовх  до формування Івана Коваленка як українського патріота-дисидента. Ірина Павлівна  в інтерв’ю зазначила: «Коли ми познайомилися з Іваном, то він був непевних настроїв… Що таких уже антирадянських, я все-таки не можу сказати. А я була саме таких, антисовєтських… Я ненавиділа цю владу. І Іван Юхимович від мене набрався цього духу» [1, с. 3].

Біографічні віхи височать у житті Івана Коваленка сумними датами й життєвими випробуваннями. Навчання перервала війна в 1941році. Подружжя Коваленків потрапляє  в оточення і повертається в окупований Чернігів, майже всі ранні твори молодого поета загинули під час війни.  Непогамовний Іван Коваленко малював ікони, а дружина міняла їх по селах на харчі, щоб якось вижити. По війні Івана Юхимовича призначають директором школи № 4, але повертаються партійні кадри, і він йде працювати простим учителем. 1947 року подружжя Коваленків переїжджає в  Боярку (під Київ) і екстерном здобуває  вищу освіту. Направляють обох до аспірантури, але завадило перебування на окупованій території. За прямолінійність, за незалежність суджень, за відмову вступати до комуністичної партії  1955 року Івана Коваленка звільняють з роботи. Тільки через п’ять років надано дозвіл працювати вчителем іноземних мов у школах  №2,  №3,  №4 міста Боярки й дитячому санаторії Міністерства оборони. Волелюбива натура вчителя потужно проявилась якраз у слові – неагресивному опорі злу і насильству над людською душею. Слово – як фіксатор часу і людської сутності потверджує істину: монолог вольової особистості супроти негації триває доти, доки суспільство здатне приймати його як свій імунозахист.  І якраз за вірші був гонимий поет Іван Коваленко.

1961 року до 100-річчя з дня смерті Т.Г.Шевченка на загальношкільному вечорі Іван Коваленко прочитав вірш «У поета тільки слово». З того часу за сміливцем комітет державної безпеки  (КДБ) встановив нагляд. 1966  року вчитель  організовує літературну зустріч учнів вечірньої школи (зібралось до двохсот осіб) з опальними поетами – Євгеном Сверстюком, Василем Стусом та  Надією Світличною.  Інкримінували як злочин й вірш «Червона калина», про який  ідеться в ухвалі Верховного суду: «В 1967 році Коваленко дав свій вірш Кутинському, який надіслав його на адресу редакції «Нове життя», що видається в Чехословаччині українською мовою, де цей вірш було надруковано в номері від 25 березня 1967 року» [5, с. 428]. Червона калина спрадавна є символом України: 
      
                                    Нас давно, як калину, отак поламали,
                                    Як калину червону в пучки пов'язали,
                                    А ми пута розірвем і будемо жити,   
                                    І калину червону ми будем садити [ 3, с. 6 ]. 
         
Радянські сатрапи не завжди були здатні  зрозуміти образну мову. Вірш «Недокошений луг», де йдеться про ліричного героя, що не вийшов на зорі з косарями і його загінка не викошена, тобто не виконане життєве призначення, також попав у звинувачувальний вирок. Образ косаря був поширений на той час, на цю тему відоме полотно Віктора Зарецького. За згаданий вірш кадебісти Івана Юхимовича терзали найбільше. Долучили до справи про націоналістичне спрямування віршів Івана Коваленка й експертну оцінку співробітниці Інституту літератури Олени Шпильової. Промовистими доказами були ще декілька публікацій в пряшівській газеті «Нове життя», зокрема статті «Київська Гончарівка» про дратівливий для влади музей Івана Гончара та стаття «Михайлівський золотоверхий», де автор висловив впевненість, що собор відродиться. Через самвидав вірші Івана Коваленка потрапляють у Канаду й там без відома автора видано невелику збірку його творів. Про це поет дізнається під час слідства.
              
У вересні 1968 року Іван Коваленко  в присутності вчителів назвав ввід радянських військ у Чехословаччину «фашистською акцією». Донос не забарився. 1972 рік був погромним –  нищили цвіт нації: поетів, лікарів, учителів... Одного дня до Боярської міськради службисти КДБ викликали чотирьох учителів вечірньої школи й запропонували написати донос на колегу, що чотири роки тому  публічно осудив політику СРСР. 13 січня 1972 року, саме на день народження, Івана Коваленка було заарештовано.  Довго згадували поету слова, які він сказав дружині, що була в райвно і нагодилась якраз під час обшуку: «Ось спадкоємці Берії орудують! Дивись!» [1, с. 5].  З десяток кадебістів протягом восьми годин проводили ретельний обшук. Самвидав  вилучили швидко, адже були «наводки». Свідченням, яким духом дихав Іван Коваленко, є виїмка: 50 одиниць самвидаву, серед них праці В. Чорновола, В. Мороза, І. Дзюби, С. Караванського та інших. Довго й ретельно шукали вірші – найгострішу зброю. Співробітники спецслужб забрали хворого на грип поета й не залишили жодного папірця з римованими рядками. Лише клаптик паперу знайшла (прибираючи після обшуку) дружина, де було написано: «Поет і правда – речі нероздільні, як нероздільні правда і краса!» [4, с 3]. Всі твори, написані олівцем (а таких була більшість),  були знищені: у слідчому ізоляторі Іван Коваленко під час прогулянок бачив, як двором літав палений папір.
 
Зворушує факт: опитали сто сорок учнів,  і жоден з них не посвідчив проти свого вчителя. Після восьми місяців попереднього ув’язнення відбувся закритий суд, що тривав чотири дні. Пропонували написати покаянного листа, де обов’язково мало бути свідчення проти інших. Іван Коваленко вини своєї не визнав і публічно не розкаявся. Суд відбувся.  Примітно, що першим у тій хвилі репресій був засуджуй Василь Стус, другим – Іван Коваленко.  Неупереджений адвокат Іван Єжов, який до того вів справи військових злочинців у Прибалтиці й не знав «українського питання»,  домігся порівняно легкого вироку – замість шести років ув’язнення і трьох заслання (стільки просив прокурор), дали п’ять років таборів. Завдяки адвокату до нас дійшли деякі з тюремних віршів поета.  Подальша доля дисидента – випробування не тільки на моральну стійкість, а й фізичне виживання в екстремальних умовах. Етап через п’ять тюрем. Відбував покарання вільнодумець в одному з найстрашніших уральських таборів – № 389/35. (Другий з них  № 389/36 за теперішніх часів облаштували під музей типового концтабору для політв’язнів). У тюремному ув’язненні випала нагода поспілкуватися з однодумцями – Іваном Світличним, Ігорем Калинцем, Тарасом Мельничуком, Семеном Глузманом, Валерієм Марченком та іншими. Товаришував і з російськими правозахисниками, і з воїнами УПА, які перебували у таборі вже по 20-30 років, і з євреями, які на волі захопили літак, щоб втекти з СРСР. Парадокс, але саме в неволі Іван Коваленко отримує визнання як поет – його вірші кладуть на музику й співають, завчають, щоб у пам'яті вивезти на волю. Розрадою для в’язнів-побратимів стають веселі й дотепні сатиричні вірші. Із сатиричних віршів табірного періоду майже нічого не збереглося. Хіба що одна промовиста назва – «лібрето» до опери «Запорожець за Уралом». Ті, хто сидів у таборі з Іваном Коваленком, пізніше з вдячністю казатимуть: «Ваші вірші допомогли нам вижити». Табірні наглядачі написане поетом конфісковували і нищили. Збереглось дуже мало, переважно ліричні вірші, які дійшли у листах до дружини, бо їх пропускала цензура.
 
У 70-х роках «підмітали» відомих особистостей, а Іван Коваленко – простий учитель, маловідомий поет. Але та обставина, що він писав по-народному й становила небезпеку, бо його слова проникали в серця мас, ширились і згуртовували люд навколо правди. Митець виставляв свої пріоритети і в творчості. В листах  до М. Кутинського Іван Коваленко зазначав: «Звернення до шевченківської простоти – це моя реакція на страшний потяг до модерну в нашій літературі. Завдяки цьому література зовсім відривається від масового читача…А хто ж буде думати про «затурканих колгоспників?» [ 4, с.456]. Просвітництво легким, доступним словом – ось правильний шлях на думку письменника. В інтерв’ю Василю Овсієнку Іван Коваленко сказав: «Дисидентом я народився» [5, с.431]. Індивідуальність поета позначена безкомпромісністю, прямотою, відсутністю страху. У вірші поет розкрив своє кредо: «Та я не раб на життєвій галері і не погонич інших. Я – розкутий» [4, с. 297].  Духовний гарт Іван Коваленко отримав завдяки  й Михайлу Кутинському, який відбув 25 років тюрми за «націоналістичну діяльність», був автором «Некрополя» – багатотомного енциклопедичного довідника про видатних українців та місця їх поховання. Саме М.Кутинський постачав самвидав Івану Коваленку, персонально видрукував  першу самвидавівську збірочку «Червона калина», всіляко спонукав поета до творчості.

Доленосною стала зустріч Івана Коваленка в харківській тюрмі з Василем Романюком – майбутнім Патріархом України-Руси Володимиром. Поет згадує, що священик був обізнаний у питаннях філософії, знався на буддизмі, ісламі тощо. Він  своєрідно просвіщав тюремників – писав російською мовою проповіді, які за посадою повинні читати тюремні стражі. Іван Коваленко  сказав про Василя Романюка: «Він дуже скріпив мій дух на всі табірні літа» [4, с. 443]. У тюремних казематах політв'язень не  присмирнів: на «виховних лекціях» ставив лекторам питання, що загонили їх у глухий кут, зводили нанівець увесь виховний захід.  Поведінка арештанта і в таборі була незалежною. Дружні стосунки склалися з вояками УПА, яких він шанував як національних героїв. Уже на волі часто спілкувався з  людьми цієї когорти: Мирославом Симчичем – легендарним діячем УПА, який провів у неволі 32 роки, Іваном Кандибою, Андрієм Коробанем…Входив поет і в коло так званих високих інтелектуалів, які обклавшись книжками трохи сторонились бійців з криївок. Іван Коваленко  зблизив їх, допоміг порозумітись і подружитись. У таборі  своєрідно вчителював: Івана Світличного вчив французької мови, Миколу Коца – німецької, євреїв – англійської, бо вони готувались до еміграції. Не цурався спілкування й з росіянами (що не всім українцям подобалось), вступив у полеміку з Огурцовим, Балахоновим щодо національної політики Росії.
 
Репресивний механізм запущено і щодо сім'ї Івана Коваленка.  Дружині також загрожував термін, але все обійшлося зняттям з роботи. На зборах учителів Боярської школи № 1 кадебісти вимагали, щоб Ірина Павлівна зреклась чоловіка, а колеги мали засудити її діяльність. 25 років пропрацювала вона вчителькою, мала високий авторитет: керувала районною секцією вчителів, була двічі нагороджена «вчительським орденом» – «Відмінник народної освіти».  Педагоги настільки тепло й з повагою говорили про Ірину Павлівну, що представникові КДБ довелось нагадувати вчителям – вони ж приїхали не до ордену представляти її, а знімати з роботи. Заблокували  й кар’єру сина Олеся, талановитого перекладача-поліглота, який певний час працював перекладачем за кордоном і  якому відкривалась перспектива працювати в Міністерстві закордонних справ. Довелось на хліб заробляти у звичайному бюро перекладів, а талант реалізовувати,  перекладаючи українську класику – твори Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Марка Вовчка та інших. Дочці Марії також перекрили дорогу:  не дали в школі золоту медаль,  після закінчення інституту намагались «запхнути» в провінцію під Чорнобиль.
 
Берегинею, найсильнішою підтримкою у неволі була для поета дружина. Вона кожного дня писала чоловікові листи, які допомогли витримати й знущання наглядачів, і тяжку працю, й суворий клімат. Ірина Павлівна пізніше скаже: «І важко тут уже розрізнити біографії наші окремо, бо все життя ми прожили вдвох, усе переживали разом, однаково думали, одні книжки читали, одні інтереси мали» [1, с. 2]. Повернувся Іван Коваленко з табору в 1977 році  інвалідом ІІ групи, зовсім хворим. Турбота сім'ї, друзів та учнів, а згодом здобуття Україною незалежності додали поетові сил. 1991 року Івана Коваленка реабілітовано, чесне ім'я  почали підіймати із забуття. Коштом колишньої учениці Ольги Рожманової  1995 року   видано першу книгу поезій «Недокошений луг», вірші зазвучали по українському радіо, відбулись телерепортажі на 1-му національному каналі телебачення, з'являються статті про поета та його вірші в журналах «Україна», «Українська культура», «Нові дні» (видається в Канаді), у газетах «Наша віра», «Вечірній київ», «Закон та порядок» тощо. 
   
Постать Івана Коваленка значима для України: борець і поет в єдності, учитель словом і  власним життєвим прикладом. Він був неординарною особистістю, інтелектуалом, людиною доброго й великого серця. Із спогадів рідних, колег, друзів відомо, що Іван Коваленко грав на бандурі, на всіх струнних інструментах, добре малював, організував театр, водив дітей в походи, залучав до творчості. Виховував учнів порядними людьми, вчив любити серцем, розуміти правду як найвищу цінність. Учитель, який не зігнувся, не зрадив, не відступився від своїх переконань, став моральним авторитетом, взірцем борця й сподвижника національних пріоритетів. Його любили діти, поважали колеги, розуміли й підтримували друзі… А влада – боялась. Боялась палючого, правдивого слова, яке поет спрямовував у душі людські. Борець вибрав зброю:  «… Вірш,  як меч, у мене у руках» [ 4, с. 254].  У далекому уральському таборі Іван Світличний запримітив особливість творчості Івана Коваленка: «Переді мною як літературним редактором пройшли тисячі віршів різних поетів, але жодного разу я не зустрічав таких, як ваші. Вони містять у собі якусь таїну, в них є щось нове. Вони припадають до душі, хвилюють і запам’ятовуються. З усіх, кого я знаю, ви найближче підійшли до читача. Ви справжній народний поет» [4, с. 4].
      
Коли сподвижницьке життя однієї людини стає історичною посвідкою, тоді ім'я  її набуває легендарного звучання. Іван Коваленко не нажив слави мученика, не сприяв розголосу про свою жертовність в ім'я незалежності України. Він ніколи не був ні піонером, ні комсомольцем, ні комуністом. І у відносно демократичні часи не належав до жодних з партій, рухів чи політичних угрупувань. Навіть до Національної Спілки письменників не вступив, хоч туди його рекомендував лауреат Шевченківської премії Віктор Міняйло. За рекомендацію подякував, але ходу їй не дав.

Поета реабілітували 6 грудня 1991 року, довідку за №13-р  видано на підставі «Закона Украинской ССР «О реабилитации жертв политических репрессий на Украине» от 17 апреля 1991 года» [5, с. 438]. Як поет та дисидент Іван Коваленко за життя не діждався справжнього визнання. Дружині він не раз говорив: «Спочатку мене визнають «знизу» – в народі». В історію української літератури Іван Коваленко увійде як бунтівливий поет  XX століття, лірик і пісняр. Пам'ятатимуть його і як борця, що входив в десятку найстійкіших дисидентів України 60-70-их років XX століття.  Вже на волі М.Симчич писав у листі до Івана Коваленка: «Шановний наш Іване Юхимовичу! Пишу наш, а не мій, тому що Ви входите до когорти тих, які належать не одиницям, а всьому українському народові» [5, с. 438]. Іван Макарович Гончар в листі до поета  поцінував його так: «Ви – Людина, яка пережила Брєжнівсько-Сусловські каземати та душевні тортури і лишилася самим собою, –  є справжнім Національним Героєм» [5, с. 439].

Творчу спадщину Івана Коваленка не можна повністю облікувати: багато творів загинуло під час війни, при арешті, в таборі. Видано п’ять книг  –  і жодна них  державним коштом. Побачили світ два альбоми пісень на слова Івана Коваленка: «А пісня все живе» та «Я тим щасливий…». За ініціативи громадської організації «Центр розвитку громад» Боярська міська рада започаткувала щорічний  Молодіжний мистецький фестиваль імені Івана Коваленка. Розпочато літературознавче вивчення творчості поета: 2003 року в Херсонському державному  університеті Оксана Мироненко захистила магістерську дисертацію «Образно-тропеїчні засоби у творах Івана Коваленка». Все із написаного Іваном Коваленком, що збереглось у часи лихоліття, впорядкувала дочка поета Марія Кириленко, зазначивши «…Включаючи до збірки деякі незавершені, недоопрацьовані вірші поета, я грілася думкою, що «хтось далекий, невідомий, інший», вивчаючи колись життя та творчість Івана Коваленка, матиме якнайбільше інформації не лише про Коваленка-поета, але й про Коваленка-людину» [4, с. 13].

І все-таки ті часи були розкішшю, коли слово досягало своєї мети. Тебе чули, хоч і карали немилосердно. А нині хоч галасуй, хоч голосуй, хоч голоси – ніякої тобі реакції. Рефлекс є тільки на гроші – хапальний інстинкт виробився до автоматизму. Та і в літературі, як і в житті, хтось на слуху, а хтось мовчки  плуга пре в загінці й оре духовні перелоги. Ім'я Івана Коваленка маловідоме широкому загалу, хоч він поет буйного творчого цвітіння, тож і плоди має ваговиті, визрілі. На жаль, збереглась лише дещиця від написаного ним. Духовне й моральне визрівання відбувалось в надскладних обставинах, у безперервній боротьбі. Звідси право голосу – сильного, впевненого, наснаженого. Іван Коваленко – характерник, сам про себе говорив: «…Я показував своє «дисидентське» нутро» [1, с. 4]. У творчості не визнавав авторитаризму, дружина  згадувала: «…Був зовсім відокремлений від літературних кіл. Він жив сам по собі…У нього такий характер, що з ним важко було впоратись» [1, с. 4].  І в творчості Іван Коваленко – колючий, незручний, пропорційно протилежний «калорійній» літературі. Під перехресним вогнем поетового слова «пригинались» й компартійні бонзи, й аморальні та ниці сноби, й  «демократизовані» до безумства сьогоденні новоукраїнці. Іван Коваленко –мислитель, а не просто рефлексуючий митець на реалії доби. Він мав свій погляд на природу творчості, її завдання: «…Якщо всі сучасні поети заглибляться в егоцентричне длубання у своїй душі, то загал залишиться без пророків і проводирів. Поети, яким дано бачити і розуміти глибше за інших, є завжди совістю своєї епохи, і у своїй творчості вони повинні відбивати всі болі і жалі сучасного суспільства. Якщо вони цього не роблять, то вся їх творчість марна і нікому не потрібна» [4, с. 430]. З цього висловлювання видно, що Іван Коваленко як громадянин відкидав безідейність, формальні, нігілістичні поетизування, й глибоко був переконаний, що «…все загальнолюдське найвиразніше і найглибше передається через національне» [4, с. 431]. Простий учитель з невеличкого містечка вступає в полеміку з відомим на той час в СРСР російським поетом Є.Євтушенком,  пише статтю «Роман-спокута» про твір О.Гончара «Собор», літературну розвідку про книгу Р.Андріяшика  «Люди зі страху».
 
Примітно,  що письменник знав п’ять мов, але в творчості не видно ні те що чийогось впливу, а й орієнтації на іншомовну літературу. Він по-філософськи підходив до цього питання і вважав, що  чим «…садити на своїй землі чужі дерева», краще «…використовувати науку в інших лише як добриво для свого рідного дерева» [4, с.456]. Його перу належать переклади з французької, англійської, німецької мов. Іван Коваленко стояв на узвишші правди і тому його зору відкривались історичні обрії. Будитель словом, окультурювач душі, Іван Коваленко був гіперчутливий до фальші, мав совість за найвищий  самоконтроль. Внутрішні терзання, діалоги із самим  собою привели до твердих переконань, засвідчили грандіозну роботу душі. Він усвідомив – щоб протистояти злу, треба бути сильним. Іван Коваленко вибрав вид сили – слово, нарощував його у своїй душі. На нього писали доноси, судові ухвали, а він писав вірші. І чим більший був гніт, тим сильніше вивергався талант. Така  механіка нарощування мистецьких сил привела до написання бунтівливих творів в 60-70-ті роки XX століття,  які неначе «діагностують» і сьогоднішню дійсність:
                                  
                                   Іуди живуть поміж нами,
                                   І їм ще нема переводу,
                                   За чорні діла срібняками    
                                   Одержують винагороди…

                                   З роками міняють личину,
                                   Їм збільшують плату за зраду.
                                   Іуди високого чину
                                   Іудині мають посади… [4, с. 197].

Іван Коваленко не розливав солоденької словесної патоки, а озивався  голосом правди, тому його вірші ставали ідеологічно небезпечними. Наприклад, у вірші «Дзвін мого серця» радикально поставлені питання передбачають зачаєний страх тих, хто повинен відповідати:

                                   В Бухенвальді є дзвін,
                                   В Хіросімі – вогонь,
                                   А в Сибіру –нічого,
                                   Крім серця мого…

                                   І гуде Воркута,
                                   І гримить Колима:
                                   «Чом тут дзвону нема?
                                   І вогню чом нема?»

                                  Там мільйони мерців
                                  Кличуть нас з-під землі.
                                  Чути гомін сумний
                                  У морозній імлі…[4, с. 199].

Відторгала душа поета вірші на заквасці фальші, схильних до таких мавпувань, він називав «фальшивопоетчиками».  Іван Коваленко великого значення надавав своїй місії на землі – бути поетом:

                                 Поглянь у себе! Вглиб душі своєї,
                                 Пізнай себе як вічний прояв духу,
                                 Шукай в собі великі світлі сили,
                                 Що злі стихії можуть підкорить [4, с. 141].

Митець вбачав свій стоїцизм не в тому, щоб скласти достойно вготовані людині три тяжкі іспити  – слава, влада,  багатство, а в тому, щоб скласти четвертий іспит – «…зовсім не бажати нічого з цих спокусливих принад», «а владу правити лиш над одним собою» [4, с. 142]. Проглядається прагнення письменника зорганізувати себе, дійти самодосяжності, але без сентименту й романтизації. Невіднайденість, поновлення творчих шукань спонукають до визначення нових епіцентрів думання, але з оглядкою не попасти в казенний образно-типажний стрій. Іван Коваленко не задіює ніякої ідеологічної оптики, його твори стають контрлітературним опором  пануванню соцреалізму в мистецтві. Поет серцем відчиняв небесну вись. Про естетику болю говорить його сповідальність –  найбільше переймався тим, щоб зберегти душу чистою: «Розіб'ється об рими мій човен-душа» [4, с. 262]. У вірші  «Сповідь»  емоційні збурення переходять у сповідальні потоки, енергія духу вивільняється у слова щирості – турбувало й марнолюбство, й поваб слави, та найбільше поетове покаяння:
                               Я неправедно жив,
                               Бо я мало любив Україну [4, с. 163].

Іван Коваленко сповідував плотський аскетизм, але щедрим був на любов, високосність душі, цінував мистецтво як спосіб облагородження почуттів. У «Пісні про незнищеність поезії» прозірливо прорік:
                               Струмить поезія крізь душі й покоління,
                               Крізь безлічі віків – у вічність…[4, с.166].

А ще  порівнював поезію з гаптованою хустиною:

                              Візерунок – це вірш,
                              Полотно – це душа,                            
                              Колір ниток – любов,
                              В нім – вся щирість вірша [4, с. 165].