"Розкутий" (ІІ частина)


Витоки патріотизму Івана Коваленка
Відкривається цикл "Джерело” віршем "Червона калина”. Треба зазначити, що традиційні для української поезії образи звучать у Івана Коваленка  по-особливому. Мабуть, тому, що селянське коріння, спогади дитинства наповнюють ці образи життям, не даючи перетворитися на звичні символи. Ось як він, за словами його дружини, згадував  про свою малу батьківщину –  село Лецьки, де народився;  про рідну хату:

"Селянська хата… У дворі росла велика груша. Ще півколом росли кущі калини. Вони утворювали наче маленький гайок. Серед калин була втоптана нашими дитячими ногами тверда, як тік, місцина, де ми з братами фактично й зростали, бавилися, вирізали із калини сопілки. А під осінь їли терпкі, гіркуваті калинові ягоди. Під зиму допомагали матері ламати кетяги калини, які вона в’язала у пучки і відносила на горище.
 Там же, серед калин, у літню пору мати часом варила вечерю. „Мамо, - питав я, - де будемо вечеряти?” „Та в калинах”, - відповідала вона, і це було справжнє свято для дітей. Варили куліш, чи затірку, чи галушки. Найбільше полюбляли галушки. Для них із гілок калини готували шпикачки замість виделок.
 При хаті  був невеликий город і дуже багато квітів: чорнобривців, жоржин, а по городі були розкидані  макові голівки. Стиглі груші сушили в печі. Це були дитячі ласощі. А найбільшим святом було, коли до двору заходили кобзарі…
Зовсім поруч з хатою був ставок із греблею. Над ставком – верби, човен на воді. Там жінки вибілювали свої полотна, а для дітей у цьому безводному краю це було знайомство з великою стихією – природною водою. Це була моя Україна…”

Після цих слів стає зрозумілим те особливе відчуття, яке виникає, коли читаєш вірш Івана Коваленка "Червона калина”. Вірш, який зробив у свій час поета відомим в дисидентських колах в Україні, україномовній Чехословаччині та Канаді:

...І цвіла наша доля калиною в лузі,
 Розливалась піснями в скорботі і тузі.
Стали душі у нас і терпкі й гіркуваті,
Бо калинове горе живе в нашій хаті.

Нас давно, як калину, отак поламали,
Як калину червону, в пучки пов`язали,
А ми пута розірвем і будемо жити,
І калину червону ми будем садити...

Надрукований у 1967 році в ювілейному, тисячному номері газети "Нове життя” (Пряшів, Словаччина), вірш "Червона калина” змінив усе життя Івана Коваленка. Цей вірш надіслав у газету без відома автора його друг і наставник Михайло Кутинський. Сам поет ніколи не робив спроб друкуватися. Був занадто  безкомпромісним і знав, що за можливість бачити свої поезії в друці треба платити творами в дусі радянського патріотизму. Тому поява вірша в газеті була для нього радісною несподіванкою.
Поет став регулярно друкуватися в газеті "Нове життя”, через листування потоваришував з головним редактором Юрієм Дацком. Можливість бачити надрукованими свої вірші надала поетові наснаги до творчості, і згодом у  цій газеті були надруковані його поезії "Квітковий роздум”, "Диво”, "Четвертий іспит” тощо та  ряд публіцистичних статей.
У "Новому житті” був надрукований і вірш "Бандура”:

...Ми не ставили опер, не грали симфоній,
У нас стачило хисту для більших вистав:
Запоріжжя і Січ, степ, козацтво і воля,
А в оркестрі сопілка й бандура проста.
        А в оркестрі могутньо гриміла бандура!

Нашу думу і славу нікому не стерти,
Наша пісня зове на звитяжні діла.
Я сто тисяч разів за це згоден померти,
Щоб жила Україна й бандура жила!
        Нехай душу народу розбудить бандура!

А у самвидаві в цей час ходили такі вірші, як "Україно моя”, "Калиновий сум”, "Вірш з примітивними римами”, "Хтось у сірому”, "Ще раз про ХХ-й вік”, "До Діогена”, "Іуди”. Всі ці вірші увійшли до циклу "Джерело”.  Тематика цих віршів Івана Коваленка не могла не привернути увагу КДБ:
Іуди живуть поміж нами,
І їм ще нема переводу,
За чорні діла срібняками
Одержують винагороди.
    
Де діло високе і чесне,
Де світло засвічують люди,
Там зразу ж Іуда воскресне,
Підкрадеться тінню Іуда.

З роками міняють личину,
Їм збільшують плату за зраду.
Іуди високого чину
Іудині мають посади...

А ось рядки з вірша "До Діогена”:

...Хай тепер сюди до нас прибуде,
По асфальтах з ліхтарем іде.
Скільки куплених і проданих повсюди,
Жалюгідних стріне він людей!
....................
Безсоромний торг навколо мене,
Гине совість, людяність зника.
Дай ліхтар мені свій, Діогене,-
Я піду не куплених шукать.

На жаль, треба зазначити, що  більшість гострих на той час тем (зрадництво, продажність, екологічні злочини, духовний занепад в умовах технічного прогресу) зараз є ще більш актуальними, ніж  30-40 років тому, коли були написані вірші Івана Коваленка. Тому і росте популярність цього поета  поміж того народу, для якого він писав.

Звернення до «Шевченкової простоти»

У  період, коли твори Івана Коваленка активно поширювалися  у самвидаві, поет особливо переймався тим, щоб писати для  найширшого кола читачів. Це знайшло відбиток у його захопленні в той час віршуванням у стилі Т.Шевченка.
 У листах до свого друга та духовного наставника, українського письменника та культуролога Михайла Кутинського він пише:

"...Звернення до шевченківської простоти – це моя реакція на страшний потяг до модерну в нашій літературі. Завдяки цьому література зовсім відривається від масового читача, який воліє краще зовсім нічого не читати, ніж розбирати поетичні ребуси...” (07.12.68.)

І в іншому листі:

"...Згоден з Вами, що треба думати про майбутнє і творити нові форми. А хто ж буде думати про "затурканих” колгоспників? Толстой поряд з творами "для майбутнього” писав  народні оповідання, це ж саме робили Грінченко з дружиною і багато інших просвітян. Тепер про це забули. Народ напихається низькопробною шпигунською літературою, а кращі письменники для нього нічого не пишуть, орієнтуючись на обраних або на майбутнє...” ( з листа від 22.12.68.)

Так, кредо поета було: "Творити просто”. Але ця простота немає абсолютно нічого спільного зі спрощеністю або грою в простоту. Адже за цією зовнішньою простотою – досконала творча майстерність, яка являє собою органічне поєднання глибинних народних традицій з кращими надбаннями української і світової культури.
Цикл "Джерело” однойменної збірки І.Коваленка в найбільшій мірі характеризує його як мужнього борця, який піднімав свій голос проти тоталітарного режиму. Ось як він звертається до катів українського народу у своєму вірші "Вірш з примітивними римами”:

…Наді мною брук тюремний,
А у тебе жах таємний,
Підлість, злочини і бруд.
Я ж проб’ю свій брук і встану,
Скрізь найду тебе, дістану,
Поведу тебе на суд!
Ти це чуєш, ти це знаєш,
Ти живим уже конаєш,
Догниваєш день за днем,
Ми ж встаєм з могил централів,
З мерзлоти і дна каналів –
Ми ідемо!
        Ми ідем!


Празька весна була розчавлена у 1968 році радянськими танками. А там уже не за горами був роковий 1972 рік...
Не можна окремо не сказати про вірші, які Іван Коваленко писав „У неволі” (назва циклу, який  об’єднує 2 підцикли: „За чорними гратами” та „Уральські сонети”).  Цей цикл  відображає найтрагічніший період життя Івана Коваленка:
В вузькім вікні зловісні чорні грати,
Лиш через них побачить можна світ,
І невідомо, скільки довгих літ
Мені ще йти крізь темні каземати...    

Арешт і засудження – це була передусім трагедія творця:  під час арешту КДБ вилучило всі вірші. І лише дещо з вилученого було  повернуто вже за часів незалежності України…
Дуже багато І.Коваленко написав у тюремному ізоляторі, де провів 10 місяців. Тому, коли їхав на етап, віз з собою товстий зошит, повністю списаний віршами. Але кожний наступний перевіряючий виривав з нього ті вірші, які здавалися підозрілими особисто йому. Таким чином, загинули всі вірші. Вціліло лише декілька – ті, які виніс ще до суду адвокат Іван Єжов. Та ще один  вірш донька завчила напам’ять під час побачення в ізоляторі  - "Попереду і позаду океани небуття”:

... Та велить нам дух розкутий
З глибини тисячоліть
Найсильніше спалахнути,
Найяскравіше згоріть.

Щоб і мить оця прожита
Недаремною була,
Щоб на світі залишити
Більше світла і тепла.
 
У таборі Коваленко продовжував писати. Це був дуже плідний період творчості, бо вперше за життя Іван Юхимович мав таку вишукану аудиторію – поети, критики та просто високоосвічені люди, закохані в літературу.
Дуже багато дала Коваленкові дружба з Іваном Світличним, який не лише роздобував десь для Івана Юхимовича зошити й олівці, а й часто сварив Коваленка за те, що той, на його думку, недбало ставився до своєї творчості. Ось як згадує Іван Коваленко  про І.Світличного у своїх "Спогадах співв’язня”, що були опубліковані у збірці "Доброокий”.( Спогади про Івана Світличного. – Київ: "Видавництво "ЧАС”, 1998 р. – 572 с.): ”Іван Олексійович взагалі дуже серйозно ставився до всієї табірної літератури. Збирав, беріг, по змозі передавав за зону. На жаль, часті шмони спустошували чергові надбання” (ст.471).
"Я записував, записував і записував, а вони відбирали, відбирали і відбирали”, – розповідав пізніше І. Коваленко.
Іван Коваленко присвятив І. Світличному декілька віршів. У своїх спогадах  Іван Юхимович згадує історію  одного з них, що  був написаний під час їх спільного перебування в лікарні:

Ти свій бушлат, я свій бушлат
На одного чіпляєм цвяха,
Спимо разом, як з братом брат,
І ти поет, і я невдаха…
 
З табірного доробку збереглося  переважно те, що надсилалось у листах до дружини. Хоча – далеко не все. Адже часто листи забирали та знищували лише через те, що в них були вірші… (Так, наприклад, лист з віршем "Коли цвітуть сади – завжди мороз” було вилучено лише тому, що у табірної цензури  виникла підозра – чи не про дисидента Валентина Мороза йде мова в цьому вірші).
Слід зазначити, що все своє життя Іван Коваленко тяжів до написання довгих віршів. Але і від цього уподобання довелося відмовитися, бо для таких поезій у таборі  не було умов, а  найкращим "сейфом” для поезій була власна пам’ять. Крім того, сонет вимагав більшої праці розуму, що допомагало вижити.  Непросто давався поетові перехід до нової віршованої форми. „Впихаю думку у сонет,/ Вона пручається, не лізе...” – писав  Іван Юхимович…
Сонет під пером поета набуває філігранної форми. Але і в рамках цієї віршованої форми Іван Коваленко намагається бути незалежним. Маніпулює сонетом, то вживаючи у ньому лише іменники ("Річка, вулиця, місток…”), то вкорочуючи рядок ("Вода з покрить…”, "Ти спиш, не спиш…”). У свій час Києвом гуляв сонет І.Коваленка, в якому римувалися незакінчені слова. (На жаль, знайти його не вдалося.) У сонеті "Ти уяви” І.Коваленко використовує анафору, починаючи катрени зі слів "Ти уяви”, а терцини з слова "Повір”.
Говорячи про вірші, написані у таборі, не можна не торкнутися тих поезій, які присвячені його дружині – Ірині Павлівні Коваленко. Впродовж усього життя поет присвячував своїй дружині вірші. Але табірні поезії особливо вражаючі, вони сповнені любові, захвату, вдячності і преклоніння перед її мужністю, відданістю і вірністю. Кожного дня, впродовж усіх років перебування Івана Коваленка в таборі, його дружина писала йому листа:

Ідуть листи, ідуть твої листи,
Несуть тепло, твою любов і тугу,
І чутно крізь папір тих почуттів напругу,
Яку слова твої не в змозі донести...

Після побачення (дозволяли лише один день на рік), поет пише "Освідчення після 35 років подружнього життя”:

Люблю тебе всяку: і праведну, й грішну,
Сумну і веселу, холодну і ніжну,
        У радості й гніві, у сміху й скорботі,
        В годину розваги, в буденній роботі…
…………..
Люблю безрозсудно, без думи, без тями,
До днів найостанніх, до смерті, до ями.
        До Суду Страшного, до згину планети,
        Люблю божевільно, як люблять поети!
……………
З такої любові, з такого горіння
Бог світу всього починав сотворіння.

62 роки прожило це подружжя разом, і якби зібрати в одну збірку  вірші, які поет присвячував своїй дружині, вийшла б зворушлива віршована історія кохання… Хоча в цій історії була б ще одна дійова особа – історія нашої країни.
У той час, коли Іван Коваленко карався в таборі, Ірина Павлівна докладала всіх зусиль, щоб хоч в якійсь мірі врятувати його творчий доробок. Дещо знала напам’ять. А оскільки в переважній більшості вірші Івана Коваленка доходили до читачів у самвидаві, то зверталася до всіх, кого знала, переписувала вірші і знову роздавала їх. А  поезію „У концтаборі в суботу” вивчив і вивіз з табору співв’язень Івана Коваленка Олесь Назаренко, який по звільненню навмисне приїхав до Боярки, щоб переказати цього вірша:

… Та нема мені дороги
                                     ні вперед, ані назад;
Дріт навкруг колючкорогий,
                                                  в кожне серце – автомат!   

І по сходах цих безкраїх
                                           я угору вже біжу,
І кому й куди, не знаю,
                                         я несу біду чужу.
І нема вже доокола
                                   ні планет, ні їх орбіт,
Світ обвив і тіло коле
                                      тільки дріт, колючий дріт…

Але ось скінчився термін ув’язнення. Поет звертається до своїх табірних побратимів:

Прощайте, славне товариство,
Моя рідня, Уральська Січ.
Недоля зла опалим листом
Жене мене далеко пріч...

Після повернення з табору поет довгий час залишається вірним обраній ще в таборі поетичній формі. Але у "Боярських сонетах”  Коваленко  вже не експериментує з сонетом як поетичною формою. Головним стає їх філософське наповнення:

        … В  поетів притулок – петля або куля,
        Короткий їм вік накувала зозуля.
            Страшенно короткий, та довге життя.

        Щороку, щоліта колоситься жито;
        Поети, як жито лишаються жити.
            Естети ідуть в небуття.

У переважній більшості поезії, написані в цей час, досить сумні, більш філософського напрямку. В них поет часто звертається до Бога і підводить підсумки свого життя:

        … Самодостатність – ось рятунок,
        Лиш Бог в свій час складе рахунок
            За подвиг, гріх чи за перо.

        По Божих заповідях жив,
        Усе життя, як міг, учив:
            Робіть Добро! Робіть Добро!

Цикл „Тиха зірка” створювався в той же період, що і „Боярські сонети” – у 80-90 роках і включає в себе дуже різні за тематикою і за формою вірші. Характерною рисою цього циклу  є те, що в ньому чи не найбільше віршів з присвятами – відгомін радісних хвилин спілкування ( в тому числі і через листування) з людьми, близькими по духу. Причому в таких віршах поет ніколи не обмежується особистим, надаючи віршу більш широкого звучання, наповнюючи його узагальненнями, виходячи на загальнолюдські цінності та вічні категорії. Ось які слова звучать у вірші до українського скульптора Івана Гончара:

        …Ми гончарі і ковалі,
        Гончаруки і коваленки,
        Ми трударі, ми сіль землі,
        Ми і шевці, ми і Шевченки…

    Окремо слід сказати про цикл „Переклади”. Їх небагато – переклади з російської поезій улюблених авторів, декілька поезій з французької та англійської. Але чого варта скромна примітка поета про переклади з іноземної: їх він здійснював у таборі з тих поезій, які знав напам’ять. У Івана Коваленка була феноменальна пам’ять. Він пам’ятав вірші, які вчив ще студентом, як наприклад, вірш Шарля Бодлера "Людина і море”:

            Людино вільна, вічно будеш ти,
            Як дзеркало своє, кохати ніжно море,-
            Воно  –   твоя душа, гіркі його простори,
            І в прірвах дум твоїх не менше гіркоти…

Вплив сім’ї дружини на долю та творчість Івана Коваленка
Коли знайомишся з творчістю Івана Коваленка, неминуче вражає  висока культура, поєднання істино народного з найкращими традиціями української та світової літератури. Звичайно, тут відіграла роль і освіта (закінчив романо-германський факультет Київського державного університету), але не можна применшувати і того впливу, який мала на поета сім’я дружини, у тому числі і в царині ідеології.
Зі своєю дружиною Коваленко Іриною Павлівною (у дівоцтві Пустосміх) Іван Коваленко познайомився у 1938 році  в університеті ім.Т.Г.Шевченка, де вони разом навчалися. У 1939 році вони побралися. Сім’я дружини  і трагічна доля цієї сім’ї (батька дружини Павла Пилиповича Пустосміха було репресовано і розстріляно у 1937 році) значною мірою сформувала І.Коваленка як  особистість та дисидента.
 Наділений від природи поетичним даром, Іван уже в студентські роки був яскравою творчою особистістю: писав вірші, малював, грав майже на всіх струнних музичних інструментах. А познайомившись зі своєю дружиною, І.Коваленко зразу ж потягнувся до неповторної культурної атмосфери, яка завжди була притаманна чернігівській інтелігенції.  Чернігів назавжди став для поета найріднішим містом. Любов до цього міста, до чарівної Десни особливо відчувається у циклі "Чернігівські  мелодії”. Цей цикл об’єднав вірші різних років, ліричні і ніжні, присвячені Чернігову – місту, яке стало для поета другою батьківщиною; Десні, другій після Дніпра улюбленій річці І.Коваленка, широким задеснянським лукам:

Чернігів древній став понад Десною,
Собор між зелені, як диво, вирина.
Над вічною і світлою рікою                        
Не змовкла ще історії струна...

І хоч через деякий час Івану Коваленку довелося з сім’єю переїхати для закінчення освіти з Чернігова до  Боярки, де він і прожив до самої смерті, але Чернігів назавжди залишався для поета містом, що надавало йому  натхнення  і наснаги до життя. Іван Коваленко не тільки проводив у Чернігові літні місяці, але і наїжджав  по кілька разів на рік у рідний дім дружини під розкішні акації по вул.Антонова-Овсієнко (колишня Успенська, тоді Південна) до будинку №46. Цьому будинку присвячено сонет Івана Коваленка "Рідний дім”:

        Старезний дім стоїть поміж акацій,
        Вони високі, жилаві, стрункі.
        Їх сонце позолочує уранці,
        А дім хоронить спогади гіркі.

        Жили тут люди в клопоті і праці,
        Їх вже нема, згубилися стежки.
        Був сміх і плач, веселощі і танці,
        Їх душі тут, хоч віка трун важкі...

Мати дружини поета Пустосміх Ольга Миколаївна багато років працювала в Статистичному бюро при Чернігівському земстві, яке було на той час культурним осередком, що зібрав видатні  постаті української літератури. Весь час, коли статистичне бюро очолював Михайло Коцюбинський, Ольга Миколаївна була його секретарем. Він часто бував у неї вдома (у тому самому  будинку під акаціями), Пустоміхи і Коцюбинські дружили сім’ями, їхні діти неодноразово танцювали разом навколо ялинки в будинку Коцюбинських.
У дуже близьких стосунках сім’я Пустосміхів була з Вербицькими, своїми родичами та сусідами. Відомо, що Микола Андрійович Вербицький є співавтором нашого державного гімну "Ще не вмерла Україна”. На його дочці, Вірі Вербицькій, був одружений видатний український поет Микола Вороний, теж близький друг сім’ї Пустосміхів. Його син, не менш талановитий поет, Марко (трагічно загинув у Соловках на Сандармосі) ріс разом з старшим братом та сестрою дружини І.Коваленка. Ім’я Олени Пустосміх, старшої сестри дружини, пов’язане з іменем поета Ігора Юркова, який робиться зараз все більш відомим в Росіїї та Україні.
Зрозуміло, що сім’я Пустосміхів була сповнена національних українських інтересів і прогресивних ідей, які мали великий вплив на молодого поета. Він став духовним спадкоємцем культурних надбань цієї сім’ї.  Але це був лише початок довгого шляху навчання, самовдосконалення, пошуків істини та свого місця у житті. Ось що писав він про себе Михайлу Кутинському:

"…А москвофільством Ви мене припікаєте зовсім безпідставно! Я по освіті і по всіх симпатіях найчистісінький західник. Свій інтелект виховував на безкрайньому морі західних літератур і на досягненнях західної культури... ( з листа від 26.01.69)
        
Говорячи про те, що він "західник” Іван Коваленко мав на увазі лише необхідність вивчення світової культурної спадщини, бо його творчість  – це явище національне. Це і тематика, і система образів, і мова.
Так, Іван Коваленко – український національний поет. Це виявляється не тільки в тематиці ряду віршів чи прямих зізнаннях в любові до України. Це проглядає, в першу чергу, у мові та в усій образній системі творчості поета.
У сонеті, написаному в таборі, поет, сумуючи за дружиною, пише:

"... Тебе одну ще бачачи у снах,
Як той чумак, заблуканий в степах,
Що мусить повернутись до Покрови”...
 ………………
"Я повернуся в дім і допалю свічу,
Чумацьким шляхом потім полечу...”
 
Це вірш українця, знайомого з життям народу і його життєустроєм.
Українська мова гине, її треба боронить, говорить він у вірші, присвяченому  чернігівському журналісту В.Савенку: "Наша мова в облозі, і нам чатувать на валах...” – як колись чатували на валах козаки, боронячи свою батьківщину. Таких прикладів можна навести безліч. Коли ми говоримо про Івана Коваленка як про глибоко національного поета, то маємо на увазі не тільки вживання таких загальновживаних образів як калина, бандура, верби над ставком. Національне притаманне поетові як щось глибоко органічне.
У віршах Івана Коваленка знайшло відображення захоплення поетом філософією, астрономією та його енциклопедичні знання.

Іван Коваленко як поет-шістдесятник
Творчість Івана Коваленка ще чекає на своїх дослідників. Але що можна сказати відразу: Іван Коваленко – типовий поет-шістдесятник. Шістдесятником Івана Коваленка можна було б назвати, виходячи лише з фактів його біографії. Його діяльність по розповсюдженню самвидаву, коли він ніс заборонене слово у ряди молоді, розквіт його творчості саме у шістдесятих, публікації віршів у Пряшевській газеті "Нове життя”, дуже популярній у ті часи серед дисидентів,  арешт та засудження у 1972-му році одночасно  з найвидатнішими шістдесятниками, перебування у таборі разом з цвітом шістдесятництва – Іваном Світличним, Ігорем Калинцем, Валерієм Марченком, Семеном Глузманом та ін. Але цього було б, мабуть, недостатньо, щоб з впевненістю назвати Івана Коваленка саме поетом-шістдесятником.  І ось тут треба звернутись до тематики творчості І.Коваленка. Вражає навіть сам перелік тем, які охоплює творчість поета.
Це і любов до України, біль за її закатованих синів, почуття відповідальності перед пам’яттю про них. Це і тема сенсу життя людини, і тема ролі поета та поезії; доля поета і його зв’язок з читачем. Це і тема якогось особливого духовного зв’язку з Тарасом Шевченком.
Це і тема моральної чистоти – чесності, непідкупності, вірності в коханні. Це і повага до особистості людини – тема, яка в найбільшій мірі характеризує його як шістдесятника.
 Це і тема любові до місць, кожне з яких відіграло велику роль у його житті – любові до рідного села Лецьки, древнього Чернігова, мальовничої Боярки. Це і любов до природи у всіх її проявах та стихіях. Це і тема захисту природи від діяльності людини. Велике місце у його поезіях займає космос, зорі. Типова  для Івана Коваленка також тема протиріччя  наукового прогресу і духовного занепаду суспільства. Це і тема віри в ідеал і Бога, тема дружби між людьми і народами. Це і любовна лірика, і тема життя і смерті.

Особисте знайомство
Мені випало щастя знати Івана Юхимовича Коваленка особисто. На жаль, більшою мірою як викладача іноземних мов. Але ті години, що я провів у його бібліотеці на другому поверсі скромного дерев’яного будиночка на тихій боярській вулиці,  короткі хвилини спілкування з ним на теми поезії у перервах між заняттями англійською мовою відіграли в моєму житті визначну роль. Саме він долучив мене до скарбниці поетичного слова. Це він вперше познайомив мене, школяра-старшокласника, з творчістю Леоніда Кисельова, про якого мені судилося згодом писати. Це він заронив у мою душу потяг до поезії, який пізніше змусив мене взятися за перо, спробувавши власних поетичних мук-пошуків. Але жодного разу тоді не згадав Іван Юхимович про те, що сам складає вірші...  Вже  тепер, більш тісно спілкуючись з сім’єю поета, я зрозумів, що це пояснювалось  притаманною йому  скромністю і, можна навіть сказати, цнотливістю стосовно своєї творчості.
Мене хвилює, що мені випало щастя писати про постать такого масштабу. Але  хочеться думати, що це невипадково. Раз по раз доля зводила мене спочатку з самим поетом, потім з його сім’єю. Збираючи матеріали  про боярських поетів для збірки "Поети рідного краю”, я познайомився з Марією Іванівною Кириленко, донькою поета, яка здійснювала аналогічну пошукову роботу  за програмою Києво-Святошинського центру соціально-психологічної реабілітації "Боярка творча”. Через неї я поновив своє знайомство з дружиною І.Коваленка Іриною Павлівною.  І ця моя стаття великою мірою є результатом постійного спілкування з сім’єю поета.

А тепер згадаймо, що передусім Іван Коваленко був учителем. Дуже високо ставив професію учителя, часто залишаючись ним і у своїй творчості. Тож не дивно, що все більше шкільних і студентських колективів поза будь-якими програмами вивчають творчість цього поета,  його, на перший погляд, прості, але глибокі за змістом вірші, які охоче вчать учні та студенти. З не меншою охотою поезії Івана Коваленка використовують учителі, бо вірші цього поета дають багатий матеріал для виховної роботи.
Учитель… Дійсно, це – не професія, а покликання. Основним змістом  поезій Івана Коваленка завжди залишались  вічні цінності. Мабуть, тому його вірші звучать по-сучасному і в наші дні.
Мені хочеться закінчити статтю про Івана Коваленка, видатного українського поета, на якого ще чекає всенародне визнання, його останнім віршем, датованим роком його смерті:
 
Що я візьму з собою з цього світу?
Весняну повінь лугового квіту,
Маленьке озеро у зорі загорну,
Вербу на нім, самотню і сумну,
Та шум лісний, де сосни і ялини,
І ще візьму я ягоди калини.

А ще візьму.... Ні, не візьму нічого,
Не з тим душа вертається до Бога,
Добром і злом розчахнута навпіл,
Душа любов несе - земних вершину діл;
Та все ж порушу я закон святий
І вірю: Бог за це мені простить,
Візьму лиш кілька хвиль з Десни-ріки
І дотик любої руки....
                  2001 р.