» » » » Роль Тараса Шевченка у творчій та життєвій долі поета-дисидента Івана Коваленка

Роль Тараса Шевченка у творчій та життєвій долі поета-дисидента Івана Коваленка


 …Ми гончарі і ковалі,
   Гончаруки і коваленки,
        Ми трударі, ми сіль землі,
        Ми і швеці, ми і шевченки…

(з вірша Івана Коваленка до українського  скульптора та етнографа Івана Гончара)

Біографічна довідка:
Коваленко Іван Юхимович – видатний поет, дисидент, політв’язень радянських часів, учитель.   Поміж іншими шістдесятниками   вирізняється тим, що вступив у 60-ті роки вже зрілою особистістю з цілком сформованим світоглядом, ніколи не співпрацював із радянською владою,  переважно дотримувався класичних форм віршування.
Все життя вирізнявся безкомпромісністю як в особистому житті, так і в творчості. Принципово не друкувався на батьківщині за часів тоталітаризму. Не належав ні до яких партій, спілок чи угрупувань – ні радянських, ні сучасних. Відмовився публічно каятися і був засуджений за розповсюдження самвидаву, протест проти введення радянських військ до Чехословаччини, але передусім за українські патріотичні вірші, котрі  тодішня влада розцінила як націоналістичні. Сам себе поет називав західником. Творча палітра Коваленка досить різнопланова – патріотичні та громадянські вірші, вірші про красу природи, любовна лірика, філософська тощо. У своїх поезіях Коваленко  оспівував Україну;   закликав пам’ятати її закатованих синів;  пропагував загальнолюдські цінності - порядність, непідкупність,   дбайливе ставлення до природи, дружбу між народами та ін.   
 Виходець із села. Народився 13 січня 1919 року в с.Лецьки, що на Переяславщині. Закінчив Київський державний університет ім.Т.Г.Шевченка. Все життя працював учителем іноземних мов. Вчителювати починав у м.Чернігові, де жив з 1941 по 1947 роки. Потім переїхав із сім’єю  до м.Боярка, що під Києвом, де й прожив більш, як півстоліття до самої смерті.
У 1972 році був заарештований під час репресій, яким було піддано українську творчу інтелігенцію. Карався у таборі суворого режиму ВС-389/35 разом із іншими відомими шістдесятниками. Реабілітований у 1991 році.
У 1996 році Службою безпеки України йому було повернуто низку віршів з числа тих, що були долучені до справи. Помер 18 липня 2001 року, похований у Боярці.
Творча доля Івана Коваленка досить трагічна, оскільки багато ранніх творів поета загинуло під час другої світової війни. Значна частина творчого доробку зрілих літ втрачена через арешт та слідство. Майже все, що писав у таборі, відбиралось і знищувалося. Тим не менш, творчий доробок поета нараховує біля чотирьохсот поетичних, публіцистичних творів і перекладів.  Друкувався за радянських часів у газеті «Нове життя» (Пряшів, Словаччина). За часів незалежності України – в українській періодиці та в Канаді.  
Збірки: "Недокошений луг” (1995 р.), "Джерело” (1999р.),  „Перлини” (2006р.), «Учитель» (2009р.) «Порив до небес» (2012р.)
Іменем поета названо вулицю в місті Боярка. На будинку, котрий Іван Коваленко побудував власними руками,  встановлено меморіальну дошку. Щороку у Боярці проходить Молодіжний мистецький фестиваль імені Івана Коваленка.
З творами Івана Коваленка  можна ознайомитись на сайті поета. http://ivan-kovalenko.info  

Великий український поет Тарас Григорович Шевченко відіграв визначальну роль у становленні свого духовного побратима – поета Івана Коваленка – як митця, патріота та громадянина. Коваленко все життя відчував якийсь особливий, глибинний зв'язок із Шевченком. На  інтуїтивному рівні багато хто з  простих читачів, можливо, трохи наївно, але щиро переконані, що в Івана Коваленка вселилася душа Шевченка.
Зв'язок між поетами відчувається на ментальному, ідейному, духовному і навіть сакральному рівні.  Про це розмірковував  і сам Коваленко:

Задумуюсь глибоко часом,
Чому мене мучать вірші.
Мабуть, є щось рідне з Тарасом,
З його переходить душі.

Я в душ перевтілення вірю,
Навік не зникають мерці.
До інших померлих примірю –
Не зводяться зовсім кінці.

Там – вчинки, не гідні людини,
Там – прикрі, нещирі слова.
Ми тільки з Тарасом єдині,
І пам’ять щомить ожива:

Немовби було це учора,
Як пас за селом я ягнят,
Та доля, жорстока й сувора,
Пішла мене світом ганять.

Ті ж самі кайдани і пута,
Байдужий, покірний загал,
І Муза, у ланці закута,
І слово прокляте – Урал.

Та ж сама любов до Вкраїни,
Що серце мені пропекла,
І плач, і верба, і калина,
Та тільки нерівні діла.

Мабуть, це пішло так від Бога,
Що слід непомітний лишу.
Караюсь не гірше за нього,
Та гірш за Тараса пишу.

Витоки цієї любові сягають самого раннього дитинства, коли маленький Іван вчився читати і свої перші в житті слова розбирав по Кобзарю – це була головна Книга у простій селянській сім’ї.  А ще – слухав, як по черзі читали вірші Шевченка молоді люди, що збиралися довгими осінніми та зимовими вечорами для роботи та розваг:

На досвітках читали вголос "Кобзаря”,
Співали часом там – "Реве та стогне…”,
І знов Дніпро ставав переді мною,
У снах я марив хвилями й човнами,
На них пливли кудись з піснями козаки…
Дніпро…
(З автобіографічної думи «Дніпро»)
 
У  період, коли твори Івана Коваленка активно поширювалися  у самвидаві, поет особливо переймався тим, щоб писати для  якнайширшого кола читачів. Це знайшло свій відбиток у його захопленні віршуванням у стилі Т.Шевченка. Взявши собі за мету творити   для простих людей, Іван Коваленко  склав велику епічну поему "Тракторист Василь”.  Писав її  олівцем та ще й зашифровував – бо ж зміст її був на той час крамольний.  
Ось що Іван Коваленко писав про цей твір у листах до свого натхненника, друга та духовного наставника, українського письменника та культуролога Михайла Кутинського:

"… Надсилаю Вам початок поеми, про яку я згадував. Вона у мене ще дуже не опрацьована, майже чернетка, а все ж мене цікавить Ваша думка, чи може така форма дійти до читача в наш час. Звернення до шевченківської простоти – це моя реакція на страшний потяг до модерну в нашій літературі. Через це література зовсім відривається від масового читача, який воліє краще зовсім нічого не читати, ніж розбирати драчеві ребуси. Не знаю, чи вистачить у мене духу закінчити і пошліфувати поему, але я уже вклав у неї багато серця і душі і передрукую її хоч у такому вигляді бодай для одного Вас.” (З листа від 7 грудня 1968 р.)

 І в іншому листі:

"… А тепер щодо Ваших зауважень про епігонство. Вони дуже глибокі і слушні. Але… І в літературі, і в науці, і в мистецтві не п’є кожен автор із свого келиха. Більшість іде по протореному шляху, використовуючи для своєї творчості надбання цілих століть чи навіть тисячоліть. І лише час від часу з’являються дійсно видатні люди, які відкривають щось нове в своїй галузі і залишають після себе свою власну школу творчості. Шевченкові тут не повезло. Його форма настільки своєрідна і оригінальна, що наслідування зразу б кинулося у вічі. Тому мало хто наважувався йому наслідувати, наляканий до того ж базіканням про епігонство і т.п., до чого доклав руку навіть Франко. Саме через це в Україні не створили літературної школи Шевченка, і всі його мистецькі надбання залишилися майже невикористаними. Російський поет Багрицький скористався Шевченківським інструментарієм в "Думі про Опанаса” і мав величезний успіх, а у нас цього бояться, як вогню. Я б із радістю випив з Шевченкового келиха, та от біда – не доріс ще до нього. А той, хто на це зважиться, буде, мабуть, мати такий же талант і таку ж мужність, як і Тарас.
Згоден з Вами, що треба думати про майбутнє і творити нові форми. А хто ж буде думати про "затурканих колгоспників”? Толстой поряд з творами "для майбутнього” писав народні оповідання, це ж саме робили Грінченко з дружиною і багато інших просвітян. Тепер про це забули. Народ напихається низькопробною шпигунською літературою, а кращі письменники для нього нічого не пишуть, орієнтуючись на обраних або на майбутнє.  Тому мене і потягнуло на таку поему. А щодо "аристократичної простоти”, то це залежить від інтелекту автора і його таланту...” (з листа від 22 грудня 1969 р.)

Під час слідства у КДБ  поему Івана Коваленка "Тракторист Василь" було знищено, а  для нащадків збереглося декілька уривків та вступ до поеми:
 
Благослови, Батьку рідний,
Великий Тарасе,
Людям повість розповісти
Із нашого часу.
Розповісти її, розказати
Твоїми словами.
Може, й будуть якісь мудрі
Сміятись над нами.
"Час абстракту і модерну,
А він дьогтем маже”, –
Нехай якийсь недоумок
Отаке і скаже.
Хай говорить, нам байдуже,
Аби люди знали
І оцю правдиву повість
Хоч нишком читали.
Щоб читали, навчалися,
Як на світі жити
Та не слухали премудрих
Лжепропроків ситих.
"Примітивно, несучасно,
Застаріла форма”...
Хай белькочуть людомори,
Бо душа в них чорна.
Не старіє свята правда,
Як і слово Боже,
І не стане одягати
Собі нову одіж.
Не приб’ють її, не знищать
Ні тюрми, ні роки,
І грядуть на Україні
Великі пророки.
Стануть істину глаголить,
Словами палити,
Щоб до тебе повертались
Нерозумні діти,
Щоб ми правді подивились
Прямо всі у вічі.
Поорали наші душі –
А засіять нічим!
Поорали добрі ниви
З краю і до краю.
Замість зерна, враже зілля, –
Будяк виростає.
Заростають ниви-душі
Терном, бур’янами,
Бо забута рідна мати
Своїми синами,
Бо загублений і шлях той,
По якім ходити, –
Шлях великий України,
Славою повитий,
Що від моря широкого
Проліг аж в Карпати...

Благослови, Батьку рідний,
Повість розпочати...
 
Але крім знищеної поеми,  у Івана Коваленка були й інші вірші, створені у Шевченківському стилі, в яких  відчувається не тільки форма, але й духовні боріння, пошуки сенсу буття, душевні муки, що притаманні обом поетам.

Не став би зроду віршувать!..
Навіщо знов мені ці муки?
І море суму і розпуки,
Що топить всі мої слова?..

Не став би зроду я!.. Коли б
Коли б зустрів десь ту єдину
Велику душу… Україна
Її все кличе!.. Де ж вона?..

Не став би зроду я!.. Коли б
Прийшов-таки він до колиб,
Апостол правди!.. Не діждав
Його Тарас!.. Згорів, помер…
І пусто й холодно тепер…
Кому ж вогонь він свій віддав?

Хто прийме в серце його біль?
І слово праведне посіє?
Холодний вітер в душах віє,
Калина плаче!.. Та кукіль
Скрізь вироста на нашім полі!..

А хліба виросло б доволі,
Якби не круки – хижі птиці,
Що нищать сходи і зерно!..
А ми, затуркані і ниці,
Очей не зводим… Все одно
Колись він прийде, наш Месія,
Що душі знов зерном засіє,
І буде добрий урожай!..

А зараз пустка!.. Не шукай
Добра і правди… А слова
Дістань із серця, з глибини,
На них чека душа жива!…

Хай будуть кволими вони,
А ти склади з них пісню-вірш!
Вона засяє!.. І світліш,
Тепліше людям стане жити,
І стане сходить наше жито!..

А як не ти? Не я? Не він?
То хто ж коли ударить в дзвін?
Запалить перші хто вогні?
Ото ж бо й є!.. І жаль мені
Папір і час свій марнувать!..
А дітись нікуди!.. І мушу
Я день і ніч терзати душу…

А то не став би віршувать!…
*    *    *
 Дрібніють люди!.. Боже мій!
Хіба ще можна більш дрібніти
На запаскудженім цім світі
І на землі цій не святій!
Дрібніють люди з плином літ,
Росте й мізерніша дрібнота
І в неї лиш одна турбота –
Напхати чимось свій живіт,
Начальству якось догодить
Та у відзнаках походить.
А в душах лиш футбол і каса,
Немовби й не було Тараса,
Немов нема його дітей…
Коли ж та правда зацвіте
Добро і віра в ідеал?
А Україна наша де?
Нема її і не шукай!
Дрібніють люди, а тирани
Ростуть і пухнуть…

Уся біографія Івана Коваленка містичним чином переплетена з постаттю Кобзаря. І навіть навчання в університеті імені Шевченка органічно вписується в етапи самовдосконалення і духовного розвитку Коваленка.
Буремний дух Тараса надихав Івана Коваленка до сміливих учинків, котрі не могли залишитися непоміченими за часів тоталітаризму.  На учнівському вечорі, присвяченому 100-річчю з дня смерті Т.Г.Шевченка, Коваленко читає  свій вірш "У поета тільки слово”, присвячений Кобзареві. Саме з цього моменту за поетом було встановлено нагляд КДБ. Доля його  була вирішена – таку міру публічної непокори спецслужби не могли залишити без покарання.

У поета тільки слово,
Тільки слово, більш нічого –
Слово правди і свободи,
Слово гідності і честі,
Слово мужності і віри,
І любові, і надії,
І покари грізне слово.

А у вас – кайдани й пута,
А у вас – темниці й мури,
Шпигуни і крючкотвори,
І Сибір, і суд неправий,
Шпіцрутени, каземати,
І кати, і дріт колючий,
І муштровані солдати.

А в поета тільки слово,
Тільки слово, більш нічого,
Тільки думи на папері,
Тільки думи, тільки муки,
Тільки помисли високі,
Біль за рідну Україну,
За народ її в кайданах.

А у вас брехня і підступ,
А у вас обман і підлість,
І нещирих слів облуда,
Влади й почесті жадоба,
І жага користолюбства,
Підкуп, злочини і зрада,
І життя мерзенний бруд.

А в поета тільки слово,
Тільки слово, більш нічого,
Лиш суддя великий – совість,
Що велить ставать до бою,
За народ, добро і правду
І за матір Україну
Все життя своє віддать!

І поет один вступає
В бій святий, великий, правий!
Проти деспотів, тиранів,
Всіх гнобителів на світі
Заклика народ вставати
І здійма свою він зброю –
Слово правди полум’яне.

Ви боялися поета,
Замикали в каземати,
Засилали у пустелі,
Муштрували і знущались,
Та його ви не зігнули,
Не згасили його слова,
Що горіло полум’яно!

Де ж ви, виродки-потвори,
З орденами і чинами?
Хто ж могутнішу мав зброю?
Хто ж у битві переможець?
Ваші імена прокляті!
Пам’ять стерлася і зникла,
Прах розвіяно вітрами.

А поет живий і досі,
І живе поета слово,
І горить воно, не гасне,
І стає уроком грізним
Всім гнобителям сучасним,
Що добро, і правду, й волю
Хочуть кинуть до темниць.

А поет іде по світу,
Гордий, світлий, невмирущий,
Підійма безсмертне слово,
Кличе знов ставать до бою,
За народ, добро і правду
І за матір Україну
Все життя своє віддать!

Постать Тараса Шевченка все життя була для Коваленка взірцем – саме його долею вивіряв Коваленко своє життя, до нього йшов на прощу, а Чернеча гора, на котрій було поховано Кобзаря,  сприймалася ним як найвища вершина буття:  

Намалюй мені Тараса, друже,
Нашого великого Тараса.
Удихни у нього свою душу,
Оживи і воскреси відразу.

Чудо нехай витворить твій пензель,
Щоб він встав з могили над Дніпром,
Щоб зірвав свій офіційний вензель
І з’явивсь страшним єретиком.

Хай таким живе зі мною разом,
Ниже поглядом з-під брів кошлатих.
Я піду на прощу до Тараса,
Буду кожну ніч з ним розмовляти:

"Ти прости, що я, твій син невірний,
Довго так до тебе не вертав,
Що наругу я терпів покірно
І без тебе правди я шукав.

Де ж та правда? Де та сила й воля,
Як навкруг перевертні погані,
Скрізь порубані калина і тополя,
Тільки привиди маячать на екрані.

А тебе здавили бронзою й гранітом,
Роблять з тебе ідола, ікону,
Твоє слово під казенним гнітом,
А в синів нема твого закону…

Сходь до мене, – …я прошу й не смію…, –
Нам додумать усі думи треба,
Достраждати, дописать, додіять…”
Місяць-човен виплив серед неба.

Бачу – сходить… Сів побіля столу,
Голову підпер свою руками
І мовчить… І погляд лиш додолу,
А Дніпро реве, шумить у рамі.

Не сказав, не мовив мені слова…
Вже світанок йде зірки збирати.
Буде, буде з ним у нас розмова,
Тільки як мені її діждати?

Знов пішов у раму… Гнівний дуже.
А на вусі крапелька сльози…
Намалюй мені Тараса, друже,
Я ж тебе не раз уже просив!

*    *    *
Нас у школі учили про різне:
Про найглибші на світі моря,
Про найдальші на світі країни,
Про найвищі вершини гірські…

За науку скажу я спасибі,
Та про гори не все там правдиво,
Бо по світу блукав я чимало
І на різних вершинах бував…

Та не скоро найвищу вершину
Я знайшов, щоб на неї піднятись,
Не під силу вона альпіністам,
І спортсменам її не здолать…

Я тепер підіймаюсь на неї,
А гора – ой яка ж і висока!
А вершина – ой як ще далеко!
І притулків на схилах нема…

Та здолати її я повинен,
Бо лиш з неї всі далі відкриті,
Бо за нею дорога моя!..
Це найвища вершина для мене,
Вище всіх Еверестів і піків –
І ім’я їй – Чернеча гора…
 
Творчість Тараса Шевченка була для Івана Коваленка еталоном справжньої поезії – саме тією мірою, котрою можна виміряти поетичний талант, що відобразилося у його вірші "На біржі поезії":
 
Справи з валютами гірше і гірше.
Що там? Судить не берусь.
Мучить мене девальвація віршів –
Пада поезії курс.

Пишуть поети, аж пера ламають,
Віршів – то море без дна,
Тільки ніхто їх ніде не приймає,
Дуже низька їм ціна.

Гріє піїта на сонечку пузо,
В віршах від суму аж мре,
Та не хвилює людей курортмуза
І за живе не бере.

Інший пролаза, фальшивопоетчик,
Кинувсь в абстрактомодерн.
Низько по курсу ідуть такі речі –
Люди розумні тепер.

Той перекинчик гендлює рядками,
Славить заброд, яничар.
Те, що одвіку було срібняками,
Зветься тепер гонорар.

Хто б нагадав настанову забуту
Цим фабрикантам віршів:
Хай забезпечать поезовалюту
Золотом щирим душі.

Хай буде вірш непримітним назовні,
Буде і він до пуття,
Якщо за ним сяють перли коштовні
Серця твого і життя.

Вчора я був на поезії біржі –
Виніс жахливий урок:
Тисяча фунтів теперішніх віршів
Йдуть за Шевченків рядок

Після  повернення з табору – в період своєрідного підбиття підсумків життя – поет тішиться думкою, що так само, як і Шевченко не писав «у стіл», пасивно чекаючи кращих часів, а пускав свої громадянські вірші межи людьми у самвидав, долучаючись до боротьби за незалежність України.

Як довго йшов я до свого народу…
Не думав по собі лишати навіть слід.
Доходжу вже на схилі кволих літ,
Не дбаючи про славу й нагороду.

Я не писав нікому на догоду
(Не зник навік козацький родовід!).
Як Бог велить ставати за свободу,
То йдеш на прю долать лихий набрід.

Ну, побував за вірші на Уралі,
Зробив замало, щоб потрапить далі, –
Мабуть, не стачило ані снаги, ні діл.

Перевертні хай потопають в славі,
Мені з народом жить у самвидаві.
Тарас Шевченко не писав у стіл.

Наприкінці життя поет знову повертається до ідеї творити у шевченківському стилі :
 
Поети невтомно в майбутнє ідуть,
Широка відкрита їм траса,
А я собі вибрав занедбану путь –
Назад до Тараса.

Повсюди розквітли модерн і абстракт,
Епохи нової окраса,
А я повернув на покинутий тракт,
Іду до Тараса.

Поети для премій складають вірші,
Потрібні їм слава і каса,
А я просто так – від душі до душі,
Назад до Тараса.

Нехай обзива поетичний піжон,
Й вигукує критиків маса:
"Нездара, невдаха, новий епігон!”
Іду до Тараса.

І рими старенькі, і голос слабкий,
Нема Вінграновського баса,
Іду в самотині, але залюбки
Назад до Тараса.

Ні хисту, ні змісту, а щось бурмочу,
Ні музи нема, ні Пегаса,
Та прийде година, і я закричу:
Вперед до Тараса!

Втім  ідея повернутися до складання віршів у шевченковому стилі не мала свого продовження. Але хіба це важливо?  Тарас Шевченко повною мірою відіграв надзвичайно важливу роль у житті та творчості Івана Коваленка, сформувавши його як поета-борця. Найбільше це стосувалося любові до України, незламності, відданості своїм ідеалам.  Варто визнати, що справжні свої шедеври Іван Коваленко створив  у притаманному лише йому «коваленківському» стилі.  Поет вмів бути дуже різним, знаходився у постійних творчих пошуках. Крім полум’яних громадянських віршів, які не пробачила йому злочинна влада, бував ніжним тонким ліриком, писав зворушливі вірші про кохання, малював своїм чарівним пензлем неповторні картини природи, писав довгі  філософські «Роздуми»...  Суворі  умови концтабору із постійним вилученням і знищенням усього написаного змусили поета звернутися до форми сонету, що вимагав більшої розумової роботи та завдяки своїй лаконічності легше зберігався в пам’яті. Завдяки цьому у творчому доробку Івана Коваленка почесне місце зайняли «Уральські», а згодом і «Боярські сонети». Тож вірші у шевченківському стилі – то була лише  одна із сходинок у пошуках власної творчої манери видатного українського поета Івана Юхимовича Коваленка…