«Вірш, як меч, у мене у руках»


Наталя ПАВЛИК,

«Вісник Переяславщини»

 

 

«Недокошений луг» (1995), «Джерело» (1999), «Перлини» (2006), «Учитель» (2009). Народився Коваленко Іван Юхимович 13 січня 1919 року (за документами 30 грудня 1918 р.) в селі Лецьки, що на Переяславщині. Життя поставило карби на його імені: поет, дисидент, учитель. Боріння Івана Коваленка потвердили істину: поети розмножуються вегетативно – духом. Свою хресну дорогу митець вибрав сам. Стержнем у характері Івана Коваленка була непокірність.
Випробування почалися із самого дитинства. Батька, Коваленка Юхима Гнатовича, розорили за радянської влади – зруйнували хату, знищили садибу. Мати, рятуючись від нужди, пішла світом шукати порятунку. Івану довелося вступити в комуну «Маяк батраків», там з 7 до 16 років влітку працював, взимку вчився. Голодомор 1932-1933 років, бездомність, бідування… Безпритульний хлопець прибився до школи №1, що у Переяславі, де йому й ще трьом дітям надав притулку добрий і розуміючий учитель української мови та літератури Никанор Васильович Рубан. При школі була астрономічна обсерваторія, юний поет полюбив зорі й небо, висоту. Висоту духу, висоту слова, висоту вчинку… Хоч і виключали тричі зі школи за правдолюбство, Іван був кращим із учнів і в 1936 році здобув середню освіту. Захворівши на туберкульоз, він йде за порадою лікаря працювати на будівництво, щоб більше бути на свіжому повітрі. 1938 року вступає до Київського державного університету на романо-германський факультет. Тут Іван Коваленко знайомиться з Іриною Павлівною Пустосміх. Наступного року молоді люди одружилися і прожили у вірності та любові 62 роки.
Були в біографії Івана Коваленка три доленосні зустрічі з людьми, які зміцнили його світоглядно і морально. Це – Ірина Пустосміх, Михайло Кутинський та Василь Романюк. Батько Ірини Пустосміх – Павло Пилипович – був репресований у 1930 році, в 1937 році – розстріляний.
Мати – Ольга Миколаївна – працювала в чернігівському оціночно-статистичному бюро при губернській земській управі, яке очолював Михайло Коцюбинський. Із Коцюбинськими дружили сім’ями. В земстві працювали В. Самійленко, Б. Грінченко, М. Вороний, А. Казка, короткий час – П. Тичина. Біографічні віхи височать у житті Івана Коваленка сумними датами й життєвими випробуваннями. Навчання перервала війна. В 1941 році подружжя Коваленків потрапляє в оточення і повертається в окупований Чернігів, майже всі ранні твори молодого поета загубилися під час війни. Непогамовний Іван Коваленко малював ікони, а дружина міняла їх по селах на харчі, щоб якось вижити. По війні Івана Юхимовича призначають директором школи №4, але повертаються партійні кадри, і він йде працювати простим вчителем. 1947 року подружжя Коваленків переїжджає в Боярку і екстерном здобуває вищу освіту. Направляють обох до аспірантури, але завадило перебування на окупованій території. За прямолінійність, за незалежність суджень, за відмову вступати до комуністичної партії 1955 року Івана Коваленка звільняють з роботи. Тільки через п’ять років надано дозвіл працювати вчителем іноземних мов у школах №2, №3, №4 міста Боярки й дитячому санаторії Міністерства оборони. У 1961 році до 100-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка, на загальношкільному вечорі Іван Коваленко прочитав вірш «У поета тільки слово». З того часу за сміливцем Комітет державної безпеки (КДБ) встановив нагляд. 1966 року вчитель організовує літературну зустріч школярів (зібралось до двохсот учнів) з опальними поетами – Євгеном Сверстюком, Василем Стусом та Надією Світличною. Інкримінували як злочин й вірш «Червона калина», про який йдеться в ухвалі Верховного суду: «В 1967 році Коваленко дав свій вірш Кутинському, який надіслав його на адресу редакції «Нове життя», що видається в Чехословаччині українською мовою, де цей вірш було надруковано в номері від 25 березня 1967 року». Червона калина спрадавна є символом України:

Нас давно, як калину, отак поламали,
Як калину червону, в пучки пов’язали,
А ми пута розірвем і будемо жити,
І калину червону ми будем садити.

У вересні 1968 року Іван Коваленко в присутності вчителів назвав ввід радянських військ у Чехословаччину «фашистською акцією». Донос не забарився. 1972 рік був погромним – нищили цвіт нації: поетів, лікарів, учителів... Одного дня до Боярської міськради службисти КДБ викликали чотирьох учителів вечірньої школи й запропонували написати донос на колегу, що чотири роки тому публічно осудив політику СРСР. 13 січня 1972 року, саме на день народження, Івана Коваленка було заарештовано. Довго згадували поету слова, які він сказав дружині, що була в райвно і нагодилась якраз на час обшуку: «Ось спадкоємці Берії орудують! Дивись!». З десяток кадебістів протягом восьми годин проводили ретельний обшук. Самвидав вилучили швидко, адже були «наводки». Свідченням, яким духом дихав Іван Коваленко, є виявлення 50 одиниць самвидаву, серед них праці В. Чорновола, В. Мороза, І. Дзюби, С. Караванського та інших. Довго й ретельно шукали вірші – найгострішу зброю. Співробітники спецслужб забрали хворого на грип поета й не залишили жодного папірця з римованими рядками. Лише клаптик паперу знайшла (прибираючи після обшуку) дружина, де було написано: «Поет і правда – речі нероздільні, як нероздільні правда і краса!». Всі твори були знищені: у слідчому ізоляторі Іван Коваленко бачив, як машини переробляли папір на потерть. Зворушує факт: опитали сто сорок учнів, і жоден з них не посвідчив проти свого вчителя. Після восьми місяців попереднього ув’язнення відбувся закритий суд, що тривав чотири дні. Пропонували написати покаянного листа, де обов’язково мало бути свідчення проти інших. Іван Коваленко вини своєї не визнав, публічно не розкаявся, свідчень проти інших не дав. Суд відбувся. Примітно, що першим у тій хвилі репресій був засуджений Василь Стус, другим – Іван Коваленко. Неупереджений адвокат Іван Єжов, який вів справи військових злочинців у Прибалтиці й не знав «українського питання», домігся порівняно легкого вироку – замість шести років ув’язнення і трьох заслання (стільки просив прокурор), дали п’ять років таборів. Завдяки адвокату до нас дійшли деякі з тюремних віршів поета. Подальша доля дисидента – випробування не тільки на моральну стійкість, а й фізичне виживання в екстремальних умовах. Етап через п’ять тюрем. Відбував покарання вільнодумець в одному з найстрашніших уральських таборів – № 389/35. (Другий з них – № 389/36 – за теперішніх часів облаштували під музей типового концтабору для політв’язнів). В тюремному ув’язненні випала нагода поспілкуватися з однодумцями – Іваном Світличним, Ігорем Калинцем, Тарасом Мельничуком, Семеном Глузманом, Валерієм Марченком та іншими.
У 1970-х роках «підмітали» відомих особистостей, а Іван Коваленко – простий учитель, маловідомий поет. Але та обставина, що він писав по-народному й складала небезпеку для режиму. В листах до М. Кутинського Іван Коваленко зазначав: «Звернення до шевченківської простоти – це моя реакція на страшний потяг до модерну в нашій літературі. Завдяки цьому література зовсім відривається від масового читача… А хто ж буде думати про «затурканих колгоспників?». У вірші поет розкрив своє кредо: «Та я не раб на життєвій галері і не погонич інших. Я – розкутий».
Надзвичайно значимою для Івана Коваленка стала зустріч в харківській тюрмі з Василем Романюком – майбутнім Патріархом України-Руси Володимиром. Іван Коваленко сказав про Василя Романюка: «Він дуже скріпив мій дух на всі табірні літа». В тюремних казематах політв’язень не присмирнів: на «виховних лекціях» ставив лекторам питання, що загонили їх в глухий кут, зводили нанівець увесь виховний захід. Дружні стосунки склалися з вояками УПА, яких він шанував як національних героїв. В таборі своєрідно вчителював: Івана Світличного вчив французької мови, Миколу Коца – німецької, євреїв – англійської, бо вони готувались до еміграції. Не цурався спілкування й з росіянами (що не всім українцям подобалось), вступив у полеміку з Огурцовим, Балахоновим щодо національної політики Росії.
Репресивний механізм було запущено і щодо сім’ї Івана Коваленка. Дружині також загрожував термін, але все обійшлося зняттям з роботи. На зборах вчителів Боярської школи №1 кадебісти вимагали, щоб Ірина Павлівна зреклась чоловіка, а колеги мали засудити її діяльність. 25 років пропрацювала вона вчителькою, мала високий авторитет: керувала районною секцією вчителів, була двічі нагороджена «вчительським орденом» – «Відмінник народної освіти». Педагоги настільки тепло й з повагою говорили про Ірину Павлівну, що представникові КДБ довелось нагадувати вчителям – вони ж приїхали не до ордену представляти її, а знімати з роботи. Заблокували й кар’єру сина Олеся, талановитого перекладача-поліглота, який певний час працював перекладачем за кордоном і якому відкривалась перспектива працювати в Міністерстві закордонних справ. Довелось на хліб заробляти у звичайному бюро перекладів, а талант реалізовувати, перекладаючи українську класику – твори Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Марка Вовчка та інших. Дочці Марії також перекрили дорогу: після закінчення інституту, хоч і мала київську прописку, намагались «запхнути» в провінцію під Чорнобиль, фактично не дозволили вчителювати.
Берегинею, найсильнішою підтримкою була для поета дружина. Вона кожного дня писала листи чоловікові в тюрму, вони допомогли витримати й знущання наглядачів, і тяжку працю, й суворий клімат. Ірина Павлівна пізніше скаже: «І важко тут уже розрізнити біографії наші окремо, бо все життя ми прожили вдвох, усе переживали разом, однаково думали, одні книжки читали, одні інтереси мали». Повернувся Іван Коваленко з табору в 1977 році інвалідом ІІ групи, зовсім хворим. Турбота сім’ї, друзів та учнів, а згодом здобуття Україною незалежності додали поетові сил. 1991 року Івана Коваленка реабілітовано, чесне ім’я почали підіймати із забуття. Коштом колишньої учениці Ольги Рожманової 1995 року видано першу книгу поезій «Недокошений луг».
Постать Івана Коваленка значима для України: борець і поет в єдності, учитель словом і власним життєвим прикладом. Він був неординарною особистістю, інтелектуалом, людиною доброго й великого серця. Із спогадів рідних, колег, друзів відомо, що Іван Коваленко грав на бандурі, на всіх інших струнних інструментах, добре малював, організував театр, водив дітей в походи, залучав до творчості. Виховував учнів в українському дусі, вчив любити серцем, розуміти правду як найвищу цінність. Учитель, який не зігнувся, не зрадив, не відступився від своїх переконань, став моральним авторитетом, взірцем борця й сподвижника національних пріоритетів. Його любили діти, поважали колеги, розуміли й підтримували друзі… А влада – боялась. Боялась палючого, правдивого слова, яке поет спрямовував у душі людські.
Борець вибрав зброю: «Вірш, як меч, у мене у руках». На нього писали доноси, судові ухвали, а він писав вірші. І чим більший був гніт, тим сильніше вивергався талант. Така механіка нарощування мистецьких сил привела до написання бунтівливих творів в 60-70-ті роки XX століття, які неначе «діагностують» і сьогоднішню дійсність:

Іуди живуть поміж нами,
І їм ще нема переводу,
За чорні діла срібняками
Одержують винагороди…
З роками міняють личину,
Їм збільшують плату за зраду.
Іуди високого чину
Іудині мають посади...

Іван Юхимович Коваленко помер 18 липня 2001 року, похований у місті Боярка. Смерть припинила земне існування, але творче втілення поета продовжує свою місію. Слова Івана Коваленка, адресовані колись Івану Гончару, сьогодні звучать як заповідь прийдешнім поколінням:

Прийміть же всіх, що йдуть на прощу,
Щоб скверну з душ посліплих змить,
І річ зверніть до них пророчу,
Тризубом їх благословіть!

Іван Коваленко повернувся в дім – в Україну, допалив свічу свого земного життя й зійшов «тихою зіркою» в пам’яті духовно спорідних йому співвітчизників.

Наталя Павлик, член Національної спілки письменників України,
газ. «Вісник Переяславщини», 14 грудня 2012 року