» » » » Про шкільний театр, організований подружжям Коваленко

Про шкільний театр, організований подружжям Коваленко


 

Під час недавнього круглого столу на теми культури ентузіасти підняли питання про створення у Боярці муніципального театру. Чи не занадто для нашого бідненького міста з купою соціально-економічних проблем?  І чи взагалі на часі амбітні культурологічні проекти в той час, коли наша Батьківщина піддається підступній повзучій агресії з боку сусідньої держави?..  
Старожили ще пам’ятають, що в Боярці театр уже був – шкільний, аматорський, але разом із тим настільки високого рівня, що збирав на свої вистави численну глядацьку аудиторію. Організували театр вчителі Боярської ЗОШ №1 Іван Юхимович та Ірина Павлівна Коваленки. Іван Коваленко увійшов в історію міста та всієї України як поет-дисидент, але не забуваймо – він був видатним педагогом…    
Згадує Лариса Іванівна Пацанівська, випускниця 1951 року: «Ми були у Ірини Павлівни та Івана Юхимовича першими. Коли я прийшла до школи у 1947 році у 7-й клас, вони якраз починали у нас викладати,  а Ірина Павлівна ще й  стала класним керівником. І одразу почалося якесь особливе чарівне життя: ми ходили в походи, ставили п’єси. На той час у школі було багато тих, кому війна завадила вчитися, частина учнів була старша за віком, і тому спектаклі не видавалися учнівськими. Репетирували ми з Іриною Павлівною і Іваном Юхимовичем вечорами, і це були абсолютно надзвичайні часи! Найкращою постановкою був «Ліс» Олександра Островського. Ми й досі переконані, що вона була найкращою в Радянському Союзі. Куди там тому МХАТу!».

 


А ось що розповідала випускниця 1953 року Ольга Рожманова: «Наші спектаклі збирали всю школу, батьків, учителів і взагалі півміста. Ставили п’єси Островського, «Ревізора» Гоголя, окремі сцени із «Циган» Пушкіна. Всі п’єси ми знали напам’ять. Самі робили декорації (Іван Юхимович прекрасно малював!), шили костюми. А щасливі хвилини репетицій залишились у пам’яті назавжди».
Захоплення театром було не випадковим. Ще учнем Переяславської школи №1 Іван Юхимович організував шкільний театр, у котрому ставились п’єси українських авторів, але якщо Іван Юхимович мав досвід аматорського театру, то Ірина Павлівна володіла багатьма професійними навичками, оскільки  ще в дитинстві брала уроки театрального мистецтва та художнього читання. (Навіть наприкінці життя, у свої 92 роки Ірина Павлівна могла з пам’яті дуже артистично «програвати» цілі п’єси).
Швидко театральне захоплення охопило всю школу. Це була збірна команда старшокласників, але в організаційних питаннях були задіяні практично всі. І якщо спочатку це була ніби гра  в театр, то досить швидко вона переросла у серйозне захоплення. Все було організовано дуже ґрунтовно: спочатку вивчалися біографії видатних драматургів та система Станіславського, потім – перше читання, розподіл ролей, читка по ролях, індивідуальна робота з кожним актором і репетиції, генеральна репетиція, прем’єра, розбір того, як було зіграно спектакль. А потім усі разом їхали дивитися спектакль у виконанні професійних акторів. І знов обговорювали, визначаючи, у чиєму виконанні спектакль був кращий.
Згадує Пархоменко Галина Миколаївна, випускниця 1949 року: «Яким чудом був наш театр! Але найяскравішою згадкою для мене залишився пушкінський вечір. Там було все: величезний портрет поета, котрий намалював Іван Юхимович, уривки із п’єс, вірші, романси, дуети. На сцену ми виходили у розкішному вбранні: вчителі виписали костюми із оперного театру. Дівчата були неперевершені в кринолінах і декольте. Але головним був не сам театр – наші педагоги володіли талантом розкривати всі наші таланти та здібності. Кожна ініціатива підтримувалася, нас поважали, хвалили. Все це давало енергетичний заряд, стимул до роботи»…
І чомусь віриться, що дійсно це був надзвичайно вдалий проект –  переважно завдяки ентузіазму молодих талановитих учителів, наявності у них певного театрального досвіду, глибокого розуміння класичного матеріалу, безкінечної любові та поваги до своїх учнів.  Але давайте замислимось – а в які часи організували театр вчителі Коваленки? Це були важкі повоєнні часи, країна ледь оговтувалася після Великої вітчизняної війни та голоду 1946-1947 рр. (третій голодомор). У школі стеля прямо в класах підпиралася «колонами», пічне опалення, відсутність світла, підручників і зошитів – писали на полях старих книг чи в саморобних зшитках з обгорткового паперу. І вчителі, і учні були в напівжебрацькому стані, багато хто втратив батьків, інших рідних… Але саме цей дуже складний період свого життя колишні «театрали» згадують як найщасливіший у своєму житті. І чи не символічно, що ідея Боярського театру воскресла саме зараз – у драматичний момент, коли наша країна  проходить через потрясіння, депресію, загибель борців за свободу, наших воїнів,  мирного населення… Слава Богу, все це відбувається не в такому масштабі, як під час Другої світової, що втім  не применшує трагедії, котру всі ми переживаємо. І ось саме зараз знову з’явилося в Боярці подружжя митців, що готове взяти на себе втілення у життя амбітної ідеї нашого власного міського театру. Це боярчани і професіонали – режисер та майстер курсу КНУТКіТ ім.Карпенка-Карого Аркадій Непиталюк та  його дружинина Євгенія – актриса та старший викладач цього ж інституту. А наша справа – гуртом подумати, чим ми можемо їм допомогти.
Коли я писала цю статтю, то сумнівалася – а чи не вдатися до самоцензури: відредагувати спогади очевидців таким чином, щоб не звучали повсякчас згадки про російську класику? Занадто напружена зараз ситуація – можливо, взагалі потрібно накласти мораторій на згадку про все, що стосується сусіда-агресора? Але то згубна практика – переписувати або підчищати історію – навіть такого маленького, але гордого міста, як Боярка. Будь-яке замовчування завжди шкідливе. І залишається усвідомити, що викладаючи російську мову та літературу, Ірина Павлівна виховувала порядних людей, справжніх патріотів своєї Батьківщини. А Іван Юхимович, влаштовуючи літературні вечори великих російських класиків нарівні з українськими,  тим не менш був репресований за «український націоналізм». Це були складні, парадоксальні, нелюдські часи. Але найстрашніше, що вони відроджуються у сусідній державі у спотвореному, погіршеному, ще більш небезпечному вигляді. Ми маємо боронити свою країну – кожен так, як він може. Хтось із зброєю у руках, а хтось – піднімаючи загальний рівень культури та духовності. Тому що зараз головний фронт – у наших душах та душах наших дітей.

Марія КИРИЛЕНКО

Фото 1: Іван Коваленко з учнями-акторами
Фото 2: «Ліс» О.Островського, сцена з учнівської вистави