«Вірш, як меч, у мене у руках»


Наталя ПАВЛИК,

«Вісник Переяславщини»

 

Постать Івана Коваленка значима для України: борець і поет в єдності, учитель словом і власним життєвим прикладом. Він був неординарною особистістю, інтелектуалом, людиною доброго й великого серця. Із спогадів рідних, колег, друзів відомо, що Іван Коваленко грав на бандурі, на всіх інших струнних інструментах, добре малював, організував театр, водив дітей в походи, залучав до творчості. Виховував учнів в українському дусі, вчив любити серцем, розуміти правду як найвищу цінність. Учитель, який не зігнувся, не зрадив, не відступився від своїх переконань, став моральним авторитетом, взірцем борця й сподвижника національних пріоритетів. Його любили діти, поважали колеги, розуміли й підтримували друзі… А влада – боялась. Боялась палючого, правдивого слова, яке поет спрямовував у душі людські. Борець вибрав зброю: «Вірш, як меч, у мене у руках». На нього писали доноси, судові ухвали, а він писав вірші. І чим більший був гніт, тим сильніше вивергався талант. Така механіка нарощування мистецьких сил привела до написання бунтівливих творів в 60-70-ті роки XX століття, які неначе «діагностують» і сьогоднішню дійсність...
 

Роль Тараса Шевченка у творчій та життєвій долі поета-дисидента Івана Коваленка


Великий український поет Тарас Григорович Шевченко відіграв визначальну роль у становленні свого духовного побратима – поета Івана Коваленка – як митця, патріота та громадянина. Коваленко все життя відчував якийсь особливий, глибинний зв'язок із Шевченком. На  інтуїтивному рівні багато хто з  простих читачів, можливо, трохи наївно, але щиро переконані, що в Івана Коваленка вселилася душа Шевченка.
Зв'язок між поетами відчувається на ментальному, ідейному, духовному і навіть сакральному рівні...

Рукописи не горять!


«Людина помирає, ім‘я жити  лишається»
Карельска мудрість

Кожна людина, яка за свої переконання, за свою працю отримувала   ганьбу, нехтування, приниження, чула не раз за своє життя голоси скептиків, голоси тих, хто шепоче: покинь усе, будь як усі…
Та то шепіт едемського змія, то голос небуття. Не того небуття, що чекає на кожного з нас, коли ми віддаємо землі тіло, а душу Богові. Ні. Це те небуття, яке стирає все нароблене людиною, коли вона перетворюється на безіменне ніщо, якого наче ніколи й не було.
Є люди, які своїм життям, своєю працею не просто залишили свій слід, є люди, чий приклад, чия праця надихає потім прийдешніх на продовження його справи або на розвиток чогось іншого. На рух.
Але інколи та сама сила, що нашіптувала мовчати, робить все, аби Людину не взнали. Щоб її забули. Робить це при житті Людини. Робить і після смерті…

"Диссидентов травили хлебом. А спасал их Ежов".


Лидия ДЕНИСЕНКО
«Ведомости», 3 августа 1996 г.

Спросите любого: возможен ли сейчас самиздат в классическом понимании этого слова? «Нет, - скажут вам.- Надобность отпала. За идеологию больше не сажают».
Но если вдруг вас начнут убеждать, что малоизвестные или фактически неизвестные поэты и прозаики, в свое время отсидевшие за самиздат и даже полностью реабилитированные нынче, - ничего уже не боятся, открыто печатаются и с удовольствием занимаются мемуарами, - не верьте. Страх живуч. И, впитанный кожей тогда, не только остался в памяти, но и подсознательно – в чем-то – диктует поведение сейчас.

«Я неправедно жив…»


Микола ЛЕЛЮК
Передмова до  підбірки віршів,
"Літературний Чернігів», 1(37), 2077 р.

Жити праведно – означало, як піонер: «Всегда готов!» – виконувати настанову влади: «Если коммунист сказал  что будет – можно точно заявить что есть!»
І виконувати будь-якими методами, будь-якою ціною. І виконували. Але не всі. В січні 2007 року минуло 35 літ від часу, коли хвиля репресій, прокотившись теренами України, кинула за грати багатьох вільнодумців, яких називають шістдесятниками, тих, хто насмілився підвестись на боротьбу за права людини,  за якими вже жив весь цивілізований світ.

Дарунок з того світу


5 січня 2013 року народний депутат  Верховної ради від Коломиї та Городенки Олесь Доній під час святкування 90-річчя Мирослава Симчича передав вітання легендарному вояку УПА від доньки поета Івана Коваленка.  Пан Олесь передав також, за його словами, надзвичайно натхненний подарунок – подарунок у певному сенсі з того світу – повну збірку віршів Івана Коваленка та два музичні альбоми пісень на його слова. І нагадав, як колись табірні побратими мріяли про те, щоб були видані всі твори поета.  Олесь Доній процитував декілька уривків з листів  Мирослава Симчича до Івана Коваленка:
"Шановний наш Іване Юхимовичу! Пишу наш, а не мій, тому що Ви входите до когорти тих, які належать не одиницям, а всьому українському народові. Ви знаєте, я не майстер слова і не зумію сказати те, що відчуваю душею, серцем, а навіть мозком, ту любов і вдячність Вам… Є багато поетів, які пишуть, але так доступно, всевичерпно, просто і вливающе в душу більше Вашого не стрічаю. І яка мене опановує гордість, що з цим поетом я колись хлебав щі з одного котла.  Це помогло мені Вас зрозуміти, любити і повік не забути…  Ми з Вами вірили в перемогу в ті часи, коли не було жодного просвітку, то сьогодні я твердо вірю, ще не за горами той час, коли ми з Вами і наші сини та онуки будуть читати повну збірку Ваших творів".
Звертаючись до пана Мирослава, своє привітання Олесь Доній закінчив такими словами:

«Іван Коваленко не дожив до повної збірки своїх творів. Але дожив Мирослав Симчич. І дочка Івана Коваленка передає  Мирославу Симчичу його повну збірку - збірку віршів людини, з якою ви з одного котла хлебали щі для того, щоб всі ми жили в Незалежній Україні.  Це його пісні, його вірші, і це вдячність вам за вашу боротьбу…»

 

 


Мирослав Симчич, "Кривоніс”, у січні 1945 року разом із дивізією розгромив під час битви за Космач цілу каральну дивізію НКВД, відому злочинами проти людяності, винищенням цивільного населення та депортаціями кримських татар і народів Кавказу. Симчич був кілька разів засуджений на тривалі терміни в радянських концтаборах і відбув там загалом 32 з половиною роки.  З поетом Іваном Коваленком товаришував у Пермському таборі для політв’язнів №35, а за часів Незалежності – активно з ним листувався.


ЗНАКИ ДОЛІ (інтерв’ю з Марією Кириленко)


Марія Іванівно, розкажіть, будь ласка, про себе. Що є пріоритетним у Вашому житті?

Так склалося (і склалося, як на мене, щасливо), що у моєму житті все переплетено – і сімейні справи, і робота, і громадська діяльність, і справа мого життя – збереження та популяризація творчих надбань мого батька, поета-дисидента Івана Коваленка.

Ким же був Іван Коваленко?

Вірші Івана Коваленка в антології «Поезія із-за ґрат»


Вірші Івана Коваленка в антології «Поезія із-за ґрат»

 

 До антології «Поезія із-за ґрат» увійшли наступні вірші Івана Коваленка: «Червона калина», «Година прийде», «Тиран і деспот всіх піїтів», «УПА»,  «Чотири сонети пишу уночі», «А перший сонет – це сонет про життя», «Вірш з примітивними римами», «У казематі». Про всяк випадок,  зауважимо, що   вірш Івана Коваленка «Червона калина» вміщено в антології у скороченому вигляді (повна версія вірша «Червона калина»).  
З восьми віршів, уміщених в антології, лише два були написані Іваном Коваленком в ув’язненні.  
Вірші, написані поетом у неволі, можна прочитати у циклах:
За чорними ґратами
Немеркнуча зоря

Уральські сонети

 

Докладніше про антологію «Поезія із-за ґрат»:


Іван Коваленко в довіднику «Рух опору в Україні: 1960-1990».


Іван Коваленко в довіднику «Рух опору в Україні: 1960-1990».


 

Статтю про поета Івана Юхимовича Коваленка розміщено в енциклопедичному довіднику «Рух опору в Україні: 1960-1990». Мусимо внести до статті   деякі уточнення:
 1. Іван Коваленко був учителем не  лише англійської мови. Насправді  він був учителем іноземних мов, оскільки викладав англійську, французьку, німецьку та іспанську мови (крім того, знав ще польську та італійську).
2.  У Чернігові працював спочатку директором школи, а тоді вчителем.
3. У 1947 році Іван Коваленко перебрався із сім’єю не до Києва, а до Боярки, де й проживав аж до свого арешту і куди й повернувся після звільнення.
4. З 1961 року перебував під неофіційним наглядом КДБ не за читання «заборонених» поезій Т.Г.Шевченка, а за власний вірш «У поета тільки слово», що був ним написаний до 100-річчя зі смерті Шевченка.
5. 13.07.1972 року суд виніс вирок не 6 років таборів та 3 роки заслання, а 5 років таборів. Прокурор дійсно просив такий строк (6 + 3, як тоді говорили), але завдяки адвокатові Івану Семеновичу Єжову, котрий реально,  з великим ентузіазмом та на високому професійному рівні захищав І.Коваленка,  той отримав строк набагато менший, аніж просило звинувачення.

6. Крім того, у довіднику згадуються ще Коваленко Микола Єрмоїлович та Коваленко Микола Іванович, обидва 1919 року народження, обидва з Боярки і обидва відбували покарання у таборі №35. Насправді інших Коваленок, що жили в Боярці,  були вчителями і відбували покарання у вказаному таборі,  не було.   Це помилкові «клони» Івана Юхимовича Коваленка, котрий дійсно звинувачувався у  протестах проти радянської окупації Чехословаччини та у котрого дійсно вилучався вказаний у довіднику самвидав і котрий отримав 5 років таборів, що приписується іншим двом Коваленкам.

 

 

 

Додаткова інформація про довідник  «Рух опору в Україні: 1960-1990»:

"Я повернуся в дім і допалю свічу..." (закінчення)


                  Наталія Павлик 
  (Переяслав-Хмельницький)
 
... Зі спогадів самого письменника – він писав так звані «люті» вірші, тобто сатиру, адже поціновувачів-професіоналів було вдосталь:  в таборі з ним сиділо ціле «відділення Спілки письменників» – вісім поетів. Ліричного героя як такого поет на «передову» не виставляв, говорив здебільшого від свого імені. Личину знеособлення Іван Коваленко до себе не приміряв – лицедійство безкомпромісного поборника правди глядачів  у тюремних застінках не знайшло б. Магма словотворення з кратеру душі йшла і йшла, без річища, вогненахлинаюче.  Поет переходив у писемно-звукову субстанцію без жодних перевтілень, не програмуючись обдумуванням. Словесного хаосу немає – душевні вивільнення підшукують потрібні лексеми й висновують тексти традиційним силабо-тонічним віршуванням. У психічних порухах важливо було взяти синхронний мовленевий темп – вловлене мислю «легалізувати» графічно...