» » » » Інтерв'ю з дочкою поета до виходу в світ повної збірки творів Івана Коваленка

Інтерв'ю з дочкою поета до виходу в світ повної збірки творів Івана Коваленка



 „Вмира поет, але живуть перлини

Його поезії – весь біль його життя…”

Вийшла повна збірка творів поета-дисидента Івана Коваленка (2006).
Одвічна таїна народження... Сповнена пристрасного очікування і бентежного сподівання, трепетного хвилювання і шаленого захвату: нарешті, звершилося!... В повній мірі це можна віднести і до появи нової книги – вистраджаної й давно очікуваної.
„Перлини” – це найбільш повне видання творів українського поета, вчителя та дисидента Івана Юхимовича Коваленка (1918-2001). До збірки увійшло практично все, що збереглося із написаного поетом впродовж досить довгого життя. Майже всі ранні твори І.Коваленка були втрачені під час війни, а те, що було написано в пору його творчого розквіту, частково загинуло під час слідства у нетрях КДБ; безжально конфісковувалось і знищувалось у слідчому ізоляторі, пересильних тюрмах, концтаборі. Багато з творів Івана Коваленка дійшло до сучасного читача лише завдяки сміливцям, котрі переховували та розповсюджували його вірші. Збірка також містить поетичні переклади та статті.
На превеликий жаль, Івана Юхимовича вже немає серед нас... Тож ця розмова відбулася з людиною, завдяки якій ми маємо можливість доторкнутись серцем до вічності поетичного слова нашого земляка. Здавалося б, лише радість повинна відчувати донька поета – Марія Кириленко – тримаючи в руках нову книгу віршів свого батька. Але бачу в її очах сум... У чому ж справа? Ось якими роздумами поділилася зі мною донька поета.

Маріє Іванівно, наскільки мені відомо, збереження творчої спадщини вашого батька – це справа всього вашого життя...

- Справа життя – це, мабуть, занадто голосно сказано, занадто високий стиль... Адже життя моє таке саме, як у більшості українців: сім’я, діти, хвороби, боротьба за кусень хлібу... Хоча дійсно, десь із сімнадцяти років звичною складовою мого існування є безкінечний передрук і розповсюдження віршів мого батька. Моя мама, Ірина Коваленко, все життя переписувала вірші чоловіка від руки. Я ж іще за радянських часів сіла за друкарську машинку, тоді – за комп’ютер. Тепер от освоюю можливості Інтернету. Іван Коваленко так і писав про себе: „Мені з народом жить у самвидаві...”

Тож у вас, мабуть, святковий настрій у зв’язку з виходом повної збірки творів Івана Коваленка?
- Я відчуваю велику полегкість – адже з мене знято тягар відповідальності щодо збереження для нащадків творчого спадку великого поета. Але разом із тим я відчуваю гіркоту і глибоке розчарування в тих, хто, знаходячись при владі, називає себе українськими патріотами. Чи не ганьба для української держави, що вірші, які ходили в самвидаві за тоталітарних часів і за які вже немолодий хворий поет карався в суворих, нелюдських умовах уральських таборів, видаються мізерним накладом і коштом приватних осіб?..

Якщо це не секрет, на чий кошт було видано збірку „Перлини”?

 - Ніяких таємниць. Повна збірка творів Івана Коваленка була видана на кошти Ольги Рожманової – дружини академіка Геннадія Мацуки, улюбленої учениці моїх батьків, що і понині залишається найдорожчим і найріднішим другом нашої сім’ї. Наразі серед найближчого кола пошановувачів поезій Івана Коваленка з’явилась ініціатива збирати кошти на видання „Вибраного”. Але наша сім’я не наважується розпочинати цю справу, оскільки коло шанувальників поета – це здебільшого люди більш ніж скромних достатків. Ми боїмося, що ті 20-30 гривень, які вони будуть в змозі пожертвувати, просто з’їдатиме інфляція по мірі збирання коштів.

А чи зверталися ви по допомогу до українських бізнесменів?

- Наша проста скромна сім’я із невеличкого містечка не має ні „цінних” знайомств, ні „корисних” зв’язків. Та й взагалі я маю певні сумніви, чи сповідують наші бізнесмени високу ідею духовного відродження України. Наш бізнес наразі занадто політизований, і грошовиті люди радше думають про збільшення своїх статків чи саморекламу, аніж про добрі справи. Втім, маю щиру надію, що я помиляюся, і такі люди просто ще не зустрілися на моєму життєвому шляху.

Ваш батько був дисидентом, його було заарештовано в 1972 році, коли було піддано репресіям цвіт української нації – творчу інтелігенцію. Він відбував покарання разом із такими видатними особистостями як І.Світличний, М.Коц, І.Калинець, Т.Мельничук, Є.Пронюк, С.Глузман, В.Буковський, В.Марченко та ін. Чому ж так сталося, що його ім’я лише зараз стає відомим широкому загалу?
- Швидке визнання набули здебільшого ті дисиденти, котрі стали публічними політиками. Мій батько був десь на 20 років старшим за інших шістдесятників. Із табору вийшов зовсім хворою немолодою людиною, хоча й прожив ще більше 20 років. Крім того, основною його рисою була внутрішня незалежність, яку він зумів зберегти впродовж усього життя. Він ніколи не належав ні до яких партій, угрупувань, спілок... Тож за ним ніколи не стояла якась впливова „група підтримки”, яка могла б сприяти популяризації його творів.

Чи плануєте ви презентацію цієї збірки, особливо з огляду на шалений успіх вечорів, присвячених творчості Івана Коваленка?
- Хіба що в найближчому колі у Боярці. Кожен повинен робити свою справу. Сім’я поета зробила все, що було в наших силах: зберегла для українського народу творчий спадок Івана Коваленка... А ось його визнання на державному рівні – це вже справа наших „літературних генералів” і влади. Я не маю сумнівів, що це відбудеться, але залишається питання – коли? Іван Коваленко пророчо казав про себе: „Мене спочатку визнають знизу”. І цей процес іде постійно: вірші Коваленка вже вивчають у багатьох школах факультативно чи за програмою „Поети рідного краю”; в деяких вишах пройшли літературні вечори, зокрема в Херсоні та Миколаєві.

А в Київських вищих учбових закладах?
- У мене склалося враження, що наша так би мовити „провінція” зараз набагато більше,  аніж столиця,  відкрита до всього нового: прогресивних ідей, нових імен... Як це не парадоксально і як не сумно. Мої батьки закінчили Київський державний університет імені Т.Г.Шевченка, а магістерські дисертації за його творчістю захищають зовсім у інших вишах.

Як же так: стільки було про нього публікацій, сюжети на телебаченні...
- Дійсно, був сплеск цікавості до Коваленка одразу після здобуття Україною незалежності. Публікацій теж назбиралося більш ніж достатньо, в тому числі у поважних виданнях і серйозних авторів (приміром, за авторством видатного українського історика Сергія Білоконя). Але ті, хто вирішує творчу долю героїв-патріотів, мабуть,  не читає газет та журналів. А, може, така вже доля творчого спадку Івана Коваленка – жити в самвидаві і раритетних виданнях мізерним накладом...

І все ж таки – невже лише гіркоту викликає видання повного зібрання творів вашого батька?

Звичайно, я дуже тішусь із того факту, що творчий доробок мого батька збережено для нащадків. Ще коли я працювала над упорядкуванням «Перлин», я одного разу мало не потрапила під авто, таку собі сіру іномарку, яка дивним чином виринула з туману… І в ту мить, коли мені здавалося, що життю вже кінець, майнула лише одна думка: «ЗБІРКА!». Дуже важко жити під гнітом вищого обов’язку – не належиш вже ні собі, ні сім’ї. У мене і на сьогодні є купа планів, що ще мені потрібно зробити по «справі Коваленка», але я вже знаю, що тим віршам, що дивом збереглися, вже ніщо не загрожує. Я страшенно боялася, що стануть пророчими батькові слова: «Не шкода, що помру, – помруть мої пісні./По світу вітер їх, як листя, не розніс./Їх знають тільки ріки, поле й ліс,/Тому так тяжко й боляче мені…» А взагалі у мене зараз таке відчуття, як у дитини на канікулах: хоч деякий час не тиражувати вірші свого батька на принтерах та ксероксах... Із здобуттям Україною незалежності я мала надію, що часи самвидаву залишилися в минулому. Але, за винятком коротких проміжків часу, коли були видані збірки „Недокошений луг” і „Джерело” (знову таки – невеличким накладом), мені весь час доводиться роздруковувати вірші Коваленка, щоб задовольнити всіх бажаючих. Останнім часом мені трохи допомагає Інтернет, який я обожнюю як ідеальний засіб для самвидаву і де я теж розміщую твори свого батька. Таким чином, я маю змогу отримувати дуже зворушливі відгуки від представників діаспори. Мрію про окремий сайт, присвячений Івану Коваленку. А поки що розміщую деякі матеріали на сайті Києво-Святошинського центру соціально-психологічної реабілітації, де працюю...

Свого часу я був приголомшений тим враженням, яке справляють вірші Івана Коваленка. Вечір, присвячений його творчості у Києво-Святошинській районній класичній гімназії, зібрав багато сотень слухачів, і я не йняв віри, що впродовж трьох з половиною годин вірші здатні тримали зал на самій високій ноті уваги і духовної напруги. Те ж саме можна сказати і про вечір поезії Івана Коваленка в Спілці письменників України. Коли наприкінці вечора практично весь зал плакав, я вкотре замислився над помилковістю слів, що „поезія покидає наше життя”. Як ви вважаєте, в чому сила поетичного слова Івана Коваленка?
- Іван Світличний, як згадував мій батько, казав, що в його віршах є якась таїна. У передмові до збірки робиться спроба знайти бодай якесь пояснення феномену віршів Івана Коваленка. Шукали пояснення в деяких рисах особистості самобутнього поета, у впливі на творчість фактів його біографії... Можливо, справа в тому, що Іван Коваленко був учителем і його життя, душа, розум, інтелект – все було звернене до людей. Коли він писав, то не дбав про себе. Він думав про тих людей, які живуть поряд із ним, про народ України, про стражденне минуле нашої Батьківщини, про її майбутнє... Це висока поезія, а вона не підвладна ані часу, ані зміні політичних настроїв чи державних устроїв. Навіть любовні поезії Івана Коваленка, вірші про красу природи позбавлені дріб’язкової приземленості. Але, мабуть, доведеться все ж таки змиритися з тим, що нікому так і не вдасться до кінця вивчити всі складові феноменального впливу віршів поета Івана Коваленка на читачів. Адже існують таємниці, які неможливо розгадати, їх можна лише розгадувати. Вічні таємниці божественного дару, магії та сили поетичного слова – з їх числа..

2006, Боярка
Розмову вів Радислав Кокодзей