» » » » Залишив у спадок Незалежну Україну

Залишив у спадок Незалежну Україну


Цю людину ми лише тепер починаємо відкривати для себе як невідому планету. Минув рік по тому, як залишив нас І.Ю.Коваленко. Пішов, залишаючи земні турботи, як даленіє велика комета, мов зоря, що на мить осяяла небо над нами.

Іван Юхимович Коваленко - селянський син, якому силу для цвітіння дала Чернігівська земля. Він народився у 1918, помер у 2001 році. Між цими датами - життя людини й патріота, яке не можна обмежити часовим виміром.

Його ідеалом було самовіддане служіння Україні. Він не міг спокійно жити, їсти й спати в той час, як гинуть у таборах товариші. Він мусив бути з ними. Свій хрест він не вважав чимось винятковим чи жахливим і не шукав собі слави поета-мученика. Таким його зробив час.

Він дочекався нас, незрілих, поки ми доростемо до рівня українців. Дочекався, передав нам у спадок найдорожчий свій скарб - Незалежну Україну та й пішов у вічність...

Поминальний обід з нагоди роковин смерті боярського поета-шістдесятника почався молитвою. Друзі та найближчі родичі покійного куштували коливо - традиційну обрядову страву українців.

Боярський поет, голова творчого об'єднання «Боярські майстри» Олександр Корж сказав, що місто почало втрачати своїх майстрів. Відійшли поети Іван Калениченко, Анатолій Пастернак, Іван Коваленко. Тож і з'явилася така традиція: згадувати покійних з теплом та вдячністю.

Схвильовано читає власний вірш, присвячений другу й тезці, Леся Михайлівна Коваленко. Ледь тремтить у її руках білий аркуш, списаний круглим крупним почерком. Вона говорить, що Іван Юхимович мав високу місію - боротися за волю свого народу. Своє життя він прожив чесно й правдиво. А свій поетичний талант цілком реалізувати не встиг.

Нашого земляка заарештували 13 січня 1972 року за поширення самвидаву та публікацію власних патріотичних віршів на сторінках україномовної газети «Нове життя», що виходила у словацькому Пряшеві. Після попереднього ув'язнення та закритого суду він отримав 5 років позбавлення волі у таборах суворого режиму. Відбував покарання в Уральському таборі №389/35. Вірші, написані ним, систематично конфісковували й знищували. Збереглися твори, написані в листах, та в пам'яті поета, дружини та друзів.

За життя поет дочекався виходу в світ своїх двох книжок: «Недокошений луг» та «Джерело».

Голова районного осередку товариства «Просвіта» В.Д.Донець пригадала вечір пам'яті І.Ю.Коваленка, влаштований спільними зусиллями багатьох шанувальників поезії.

Серед присутніх того вечора було чимало учнів подружжя вчителів Івана Юхимовича та Ірини Павлівни Коваленків. З вдячністю пригадували уроки у Боярській школі Ганна Дика та Ольга Рожманова: «Бог подарував нам велике щастя жити у Боярці та навчатися в школі, де викладають такі вчителі».

Виступи друзів поета звучали на фоні «Реквієму» Моцарта. Раптом забриніли струни бандури. Київська співачка Неля Силенко вплела чарівну музику в потік спогадів про Івана Юхимовича, який так любив цей інструмент. А з портрету, з того боку буття, дивився на нас поет, усміхнений та спокійний з незмінною цигаркою у старечих пальцях.

Неля Силенко співає: «Сидить орел над вдою, розмовляє з удовою». Ірина Павлівна, вірна подруга поета, витирає обличчя хусточкою. Сяє сивиною ретельно зачесане назад волосся, тонкі вуста складені суворо, а в кутиках очей щось зрадливо зблискує.

«Він обрав не найлегший шлях», - говорить Сергій Мороз, боярський співак та композитор. Лунає високий голос Сергія Миколайовича і переповнює серце якесь дивне відчуття, коли світла печаль, зволожена непроханою сльозою блукає на обличчі. Хіба можна інакше згадувати Поета?

Донька Івана Коваленка Марія розповіла, як випадково серед листів з Уральського табору вона знайшла кілька неопублікованих віршів батька. Один з них, написаний у 1976 році, присвячено першому побаченню зі своїм великим коханням. 9 квітня 1939 року молоді Іван та Ірина вперше зустрілися. Цей день вони все життя святкували як сімейне свято. Звучить останній вірш Івана Коваленка, написаний 2001 року в Боярці.

А потім виступила Ірина Павлівна: «Ми прожили довге і щасливе життя і завжди говорили «ми». Тож від імені нас обох я говорю, що це велика радість мати таких учнів та друзів, - вона поглянула на присутніх, - які не відвернулися у найжахливіші часи. Він був хорошим, суворим та вимогливим вчителем. Я теж старалася, як могла. Сьогоднішня наша зустріч - неповторна. Можливо, я більше не побачу вас у такому складі. Тож користуючись нагодою, низько вклоняюся вам, бажаю здоров'я і щастя».

Отець Дмитро пригадав, як рік тому його запросили провести в останню дорогу нашого земляка. «Того дня я був дуже втомленим, але наближаючись до нього, вже покійного, я відчув велику полегкість і зрозумів, що ця людина - мученик, подібний до дерева, посадженого при потоках вод. Він ніс жертовне служіння Богу та рідній землі».

Тетяна Володай

(газ. Новий день. 2002. 17 серпня. № 33 (8480). С.16.)