Сорок років від дня "Генерального погрому"


Борис ЗАХАРОВ
 
12 січня 2012 року виповнилося 40 років від дня найбільшої репресивної акції проти українських дисидентів, коли одночасно було заарештовано більшість відомих представників національно-демократичного руху і розпочався так званий «генеральний погром» українського шістдесятництва. Мимоволі згадуються Мойсеєві сорок років у пустелі – сорок років боротьби зі страхом, з несвободою в країні, з несвободою в собі. Багато змінилося з тих часів, але, на превеликий жаль, багато що залишається незмінним. Знову в Україні відбуваються політичні репресії, абсолютно радянські за своєю сутністю і формою, знов країною править банда у змові з окупантами, але вже немає страху, його знищили ті мужні люди в далекі 70-80-ті роки минулого століття. Шістдесятники зруйнували утопію про «нову» радянську культуру, про «нову» радянську людину і повернули словам і поняттям їх природне розуміння, вони повернули загальнолюдські цінності: віру в Бога, прагнення свободи...
 

"Антирадянщики": Погромний січень 72-го


Вахтанг Кіпіані, "Українська правда" (12 січня 2002 р.)

Сьогодні – чергова сумної пам’яті річниця. 12 січня 1972 р. обшуками та арештами у Києві та Львові, причому відразу в тисячах домівок, розпочалася друга, після 1965 року, хвиля репресій проти українських інакодумців. У літературі щодо цієї теми побутують терміни "генеральний погром”, "покіс інтелігенції” тощо. Все правда. Але КГБ "підчистило” тоді не тільки когорту завсідників розумової праці, але всіх самвидавників – творців, розповсюджувачів нелегальної літератури. І не тільки українців. Хоча, звісно, переважаюча кількість затриманих, а згодом і засуджених "найгуманнішим судом у світі” становили наші земляки. Відомо, що в післявоєнний час українці та литовці – як правило, члени ОУН, вояки УПА та "лісові брати”, складали разом десь дві третини концтабірного контингенту. А наприкінці 1976 р., коли до Мордовії доїхали останні політв’язні, виметені з краю гебістською мітлою, у єдиному тоді в Союзі таборі особливого режиму в Явасі з двадцяти політичних зеків було тринадцять українців.

Табір для політв'язнів «Перм-35» (УТ-389/35)



 

У 1972 році на Уралі, у Пермській області  (Чусовський район) на базі вже існуючих виправних колоній були створені табори суворого режиму для політв’язнів ВС-389/35 (ст. Всесвятська) і  ВС-389/36 (Кучино).  У 1975 р. в  був відкритий ще один політичний табір № 37 (сел. Половинка).  Ці табори за своїм розташуванням утворювали так званий «пермський трикутник» і набули скорочених назв  «Перм-35», «Перм-36» і «Перм-37».  
У цих концтаборах для політв’язнів «…в роки радянської влади утримувалися в нелюдських умовах, страждали та гинули дисиденти,  інакодумці,   активні борці за права людини в Радянському Союзі, противники комуністичного режиму, поборники національної незалежності поневолених народів - політики, громадські діячі, письменники, вчені - люди, чиї ідеї і зусилля сприяли крахові людиноненависницького режиму» (з сайту Меморіального центру історії політичних репресій «Перм-36»).
Поет-дисидент Іван Коваленко карався у концтаборі «Перм-35».  Докладніше про цю зону для політв’язнів (рос.):

КГБ проти дисидентів. Сорок років погрому шістдесятників.


Василь Овсієнко.

Громадський діяч, політв'язень (1973-1988).

Історик дисидентського руху.

 

Шістдесятники - то був моральний спротив когорти Особистостей, які вже здатні були розгорнути великий національно-визвольний рух. 12 січня Україною прокотилася чергова хвиля арештів молодої української інтеліґенції. КГБ здійснював масштабну операцію "БЛОК", спрямовану проти українського національного руху. Список сягнув понад сотню осіб.  Майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний вирок – 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання – й були етаповані за межі Батьківщини – у Мордовію та Пермську область Росії, потім на заслання в Сибір та в Казахстан. Найупертіші були запроторені до психіятричок. Поодинокі спроби протестувати проти арештів присікалися щонайжорстокіше. Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи. Інших викидали з черг на квартири, їх самих або їхніх дітей не допускали до вищої освіти або виключали з інститутів, їм закривалися будь-які можливості службового зростання і творчого оприлюднення (друк, виставки тощо). Хто хотів вижити – мусив принизливо каятися. Інші – писали криводушні пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних "українських буржуазних націоналістів – найманців іноземних розвідок", вичавлювали з себе фальшиві оди на честь душителів своєї батьківщини. Окремі не витримували задушливої атмосфери і спивалися, накладали на себе руки. Назагал же покоління шістдесятників не осоромило свого козацького роду. Випадки морального падіння і каяття, щоб купити свободу, попри шалений тиск, були вкрай рідкісними...