Фактор ікс, або півстоліття потому....


Радислав КОКОДЗЕЙ


Ми зараз дедалі частіше замислюємося про сьогодення й майбуття нашої школи. І це зрозуміло: адже від того, як ми вчимо дітей сьогодні, залежить доля прийдешніх поколінь і нашої країни. Є багато підстав для занепокоєння: і падіння престижу вчительської професії, і факти корупції в учительському середовищі, і те, що попри дедалі складніші програми діти закінчують школу куди безграмотнішими, ніж буквально кілька десятиліть тому. Мені здається, потрібно зупинитися в написанні дедалі об’ємніших підручників та в гонитві за нескінченними нововведеннями в системі народної освіти й замислитися: куди ми йдемо? Без осмислення того найкращого, що було в шкільній освіті раніше, неможливо рухатися вперед. Але головна наша проблема — це особистість учителя, його моральні якості, його готовність до важкої й жертовної праці. Майже безкорисливої, як у наш час. Відповіді на запитання про майбутнє потрібно шукати в минулому... І мені здається, розповідь про подружжя вчителів Івана Юхимовича й Ірину Павлівну Коваленків з міста Боярки, що під Києвом, якщо й не відповість на багато запитань, то бодай поставить їх, що, на мою думку, також важливо...


В Івана Коваленка вселилася душа Кобзаря?


З інтерв’ю Марії Кириленко, доньки поета Івана Коваленка, Олені Рижанковій в рамках наукової роботи «Дискурс патріотизму у творах Івана Коваленка» (Криворізька ЗОШ №121)

- Маріє Іванівно, багато читачів переконані, що в Івана Коваленка вселилася душа Кобзаря. Що ви з цього приводу думаєте?
 
Так, думку, що в Івана Коваленка вселилася душа Кобзаря, я неодноразово чула від дуже різних поціновувачів творчості Коваленка.  Особливий сакральний зв’язок із Тарасом Шевченком відчував і сам поет. У своєму вірші «Задумуюсь глибоко часом…» він згадує в цьому контексті перевтілення душ. Порівнюючи факти своєї біографії і життєвого шляху Тараса Шевченка, Коваленко відмічає те, що їх єднає:  селянське походження; переслідування обох за вірші – «муза, у ланці закута»; географічна близькість місць покарання – «слово прокляте – Урал»; схожі теми віршів – «і плач, і верба, і калина»;  однакова стражденна любов до Батьківщини – «та ж сама любов до Вкраїни, що серце мені пропекла», і однакова міра душевних страждань - «караюсь не гірше за нього…».
По «Кобзарю» Тараса Шевченка малий Іван вчився читати, це була книга, до якої він найчастіше звертався у своєму житті: «Кобзар» завжди лежав у нього на столі. Шевченкові присвячена низка поезій Коваленка, був період, коли він захопився віршуванням у шевченковому стилі, написавши велику поему на 60 сторінок – на жаль, цей твір був знищений спецслужбами після арешту (залишилося тільки декілька уривків). Про все це можна прочитати в моїй статті «Роль Тараса Шевченка у творчій та життєвій долі поета-дисидента Івана Коваленка» з підбіркою віршів Коваленка на цю тему. 
Особисто я не схильна до містики, тому вважаю, що більш доречно говорити про особливу, глибинну спорідненість душ, деякі біографічні збіги, спільні ідеали, які єднають постаті цих поетів.  Зокрема, обидва сприймали поетичне слово як зброю…  І, звичайно, той особливий відгук, який твори цих митців знаходять у душах українців.  
Дуже зворушливо і показово, що прості люди інтуїтивно сприймають Івана  Коваленка як постать, що за масштабом рівна Шевченку. Доки науковці тільки збираються вивчати творчість Коваленка, українці вже давно оцінили його і винесли свій вердикт. «Мене спочатку визнають знизу», - любив повторювати Іван Коваленко. Так і відбувається…

Декілька слів про патріотизм Коваленка


З інтерв’ю Марії Кириленко, доньки поета Івана Коваленка, Олені Рижанковій в рамках наукової роботи «Дискурс патріотизму у творах Івана Коваленка» (Криворізька ЗОШ №121)
-Шанувальникам творчості Івана Коваленка давно відомі витоки його патріотизму. Але, можливо, є щось, про що ще не говорилось?  І як він ставився до псевдопатріотизму?
Іван Коваленко категорично не сприймав декларативний обмежений патріотизм, який межує з лакуванням дійсності, спотворенням або підтасовкою фактів, гучними деклараціями, що завчено повторюються. Коваленко зневажав будь-яку брехню і лукавство: «Поет і правда – речі нероздільні, як нероздільні правда і краса», - говорив він. Гучні слова, патетичні лозунги, демагогія, – це було не для нього і не про нього. Його вірші про Україну сповнені болем, сенсом, роздумами, зверненням до трагічних сторінок історії. Особливо болюче Коваленко сприймав замовчування злочинів радянської влади – репресії, голодомори, цілеспрямоване винищення творчої інтелігенції… Гнівні вірші, в яких засуджуються кати українського народу, чи не найсильніші в творчості Івана Коваленка. 
Виступав Коваленко і проти суто національного різновиду псевдопатріотизму – шароварщини.  У Коваленка з цієї теми є два дуже сильних вірша, присвячені гопаку («Гопак» та «Іспанські танці»). 
Патріотизм Коваленка був дієвим.  Він передруковував і розповсюджував самвидав. Вчив дітей не тільки іноземним мовам, але й – головне – порядності, критичному сприйняттю дійсності, вмінню мислити, любові до рідного краю. Він був учителем і у своїй творчості, доносячи до читачів високі ідеали та базові життєві принципи – любов до України, історичну пам’ять, порядність, безкорисливість, непримиренність до несправедливості…   Не мовчав, коли бачив несправедливість і зловживання. Боровся проти корумпованих директорів, які будували власні будинки, «прихопивши» будівельні матеріали, виділені на ремонт школи. Писав звернення – зокрема, про екологічні злочини загальнодержавного масштабу.  Піднімав питання, важливі для рідного міста, наприклад, про необхідність відкриття в Боярці книжкового магазину (в місцевій газеті була надрукована про це стаття)…  Справжній патріотизм завжди дієвий. 
-Сьогодні доволі гостро постало питання патріотичного виховання. Маріє Іванівно, це питання особисто для Вас: що б Ви порадили молодому поколінню, аби серед нього були дійсно справжні патріоти своєї країни?... 

Традиції сім'ї Коваленків


З інтерв’ю Марії Кириленко, доньки поета Івана Коваленка, Олені Рижанковій в рамках наукової роботи «Дискурс патріотизму у творах Івана Коваленка» (Криворізька ЗОШ №121)

Маріє Іванівно, скажіть, будь ласка, чи були у родині Коваленків якісь власні традиції або звичаї? Було б дуже цікаво дізнатися!

Родина Коваленків завжди жила дуже скромно. Відколи себе пам’ятаю, постійна матеріальна скрута не дозволяла нічого, що передбачало б щонайменші позапланові витрати. Тому в сім’ї не траплялись коштовні подарунки, навіть маленькі подорожі, хороший одяг, смачна їжа, придбання чогось значимого… Всі гроші з’їдала позичка на будівельні матеріали: - так звана (рос) «ссуда»,  та поточні витрати на будівництво маленького будиночку. Однак прості сімейні традиції відганяли рутину, дарували позитивні емоції, об’єднували родину. Посеред важкої буденної праці ці моменти були довгоочікувані та незабутні – як яскраві плями на сірому тлі... 

Про систему життєвих цінностей Івана Коваленка та відповіді на інші питання...


Питання доньці поета Марії Кириленко задавала Олена Рижанкова, м.Кривий Ріг 
Маріє Іванівно, скажіть, будь ласка, чи можна вважати, що Іван Юхимович Коваленко йшов попереду свого часу? 
Коваленко дійсно випереджав час, оскільки за умов тоталітаризму  сповідував базові демократичні цінності та свободи – свободу слова, свободу самовираження, свободу любити свою Батьківщину, свободу говорити і писати вірші рідною мовою…  Але все набагато глибше і серйозніше: вірші І.Коваленка взагалі поза часом, адже у його творах звучать вічні загальнолюдські цінності – любов до Батьківщини, роль поета і поезії, порядність, самопожертва, дбайливе ставлення до природи, засудження продажництва, зради, злочинів проти людства... А ще – кохання, ніжність, вірність… Навіть про особисте поет вміє говорити так, що читач сприймає його  слова як звернені безпосередньо до нього. Тому про Івана Коваленка можна говорити як про поета, творчість якого звучатиме сучасно за будь-яких часів. 

Про те, як народжувалися вірші у Івана Коваленка, кому він їх присвячував, чи вірив у Незалежність України...


На питання Володимира Домбровського відповідає донька поета Марія Кириленко

Як  народжувались вірші Івана Коваленка?

Іван Коваленко не був «кабінетним» митцем. Творив виключно у хвилини натхнення. Міг буквально за декілька хвилин скласти справжній шедевр. Поштовхом до цього могла бути якась подія, чиясь розповідь чи навіть  фраза, кинута   мимохіть.  Він рідко редагував свої вірші, але якщо брався за це, то просто на очах вірш набував неперевершеної досконалості.  Коли творив під натхненням, бував збудженим, схвильованим до сліз. Міг під час візиту друзів чи знайомих зникнути на декілька хвилин, а тоді повернутися веселим, із хитрою посмішкою і прочитати написаного експромтом вірша. Муза могла завітати до нього уві сні чи в умовах ніби зовсім непридатних для творчого процесу. Пам’ятаю, як повернувшись із магазину, батько відірвав шматочок обгорткового паперу із записаними на ньому поетичними рядками. Навіть у довжелезних радянських чергах,  напружених і галасливих, могли народжуватися поетичні рядки…

Жанна Ульянова: Спогади про моїх дорогих вчителів.


Cкільки вчителю треба мати внутрішнього вогню і любові, щоб учні пронесли його образ через все своє життя?

Спогади про моїх дорогих вчителів Ірину Павлівну та Івана Юхимовича Коваленків переносять мене у далеке минуле, коли я була ученицею старших класів боярської с/ш №1. Це були 50-ті роки минулого століття.
Ірина Павлівна викладала тоді російську мову та літературу. Бачу перед собою жінку середнього зросту, скромно одягнену, з охайною зачіскою і завжди з невеличким портфеликом.
Коли вона підходила до вчительського столу, в класі вже панувала тиша. Вона клала свій портфелик на стіл і розпочинала урок. І кожне її слово було дорогоцінним зерном, яке вона сіяла в душі своїх учнів. Ми пізнавали життя через літературних героїв, вчилися самостійно виражати свою думку і читали багато художньої літератури. А прочитане висвітлювали в окремому зошиті, виписуючи туди думки героїв, які сподобались.  Переді мною зараз цей зошит...

 


Семен Глузман* про Івана Коваленка


«…На двери нашей зековской столовой появилось рукописное объявление о предстоящей сегодня же лекции «известного ученого-филолога, заведующего кафедрой и т.д. и т.п.». Тема лекции была для нас интересная: «Современная английская художественная литература». Представьте наше удивление – не о происках вражеских спецслужб на территории СССР, не о достижениях советской экономики, не об успехах ленинской науки и научного коммунизма… О литературе! О стихах и прозе. Такого у нас еще не было. Мы были заинтригованы…
… После обыкновенного зековского обеда нас собрали в зале. Крупный, полноватый блондин лет пятидесяти представился профессором кафедры зарубежной литературы, сказал, что лекция будет преимущественно об английской литературе двадцатого века.
На самом деле, лекция в основном была о Джеймсе Олдридже. Был такой в Великобритании малоизвестный беллетрист, член коммунистической партии. Увы, не был товарищ Олдридж интересным прозаиком, даже средним – не был.  О других, действительно известных и добротных писателях ХХ века, наш лектор не говорил…
По окончании лекции наш дебиловатый политрук капитан Кытманов предложил задавать вопросы. Первым встал Толя Альтман, наш Толя, «самолетчик» и антисоветчик, и вежливо поблагодарил профессора за интересно прочитанную лекцию… Тут мы все застыли, как, зачем он такое говорит… Толя продолжил: «Я надеюсь, в следующий раз, приехав к нам, вы прочтете нам лекцию о современной английской литературе». Профессор, немного растерявшись, ответил: «Но я же только что закончил именно такую лекцию!». «Нет, - ответил Толя, - ваша лекция была на совершенно другую тему. Не о современной английской литературе…».
Добавил Иван Ефимович Коваленко, школьный учитель из киевского пригорода, осужденный за распространение Самиздата. Он задал лектору простой вопрос на английском языке, профессор растерянно молчал. В зале повисла гнетущая тишина. Повторил тот же вопрос на немецком, ответа не было. Сказал то же по-французски, опять без ответа. Повторил по-итальянски, ответа не было. Тогда обычный школьный учитель по-русски заметил: «Теперь я понимаю, почему вы прочитали именно такую лекцию!»…
   Глузман С.Ф. Рисунки по памяти, или воспоминания отсидента – К.: Издательский дом Дмитрия Бураго, 2012.- С. 447-448
_____________
* Семе́н Фі́шельович Глу́зман (нар.10.12.1946, Київ) — правозахисник, колишній дисидент та політв'язень, психіатр, президент Асоціації психіатрів України, співв’язень Івана Коваленка по зоні  ВС 389/35 (Росія, Пермська область).

Про шкільний театр, організований подружжям Коваленко


 

Під час недавнього круглого столу на теми культури ентузіасти підняли питання про створення у Боярці муніципального театру. Чи не занадто для нашого бідненького міста з купою соціально-економічних проблем?  І чи взагалі на часі амбітні культурологічні проекти в той час, коли наша Батьківщина піддається підступній повзучій агресії з боку сусідньої держави?..  
Старожили ще пам’ятають, що в Боярці театр уже був – шкільний, аматорський, але разом із тим настільки високого рівня, що збирав на свої вистави численну глядацьку аудиторію. Організували театр вчителі Боярської ЗОШ №1 Іван Юхимович та Ірина Павлівна Коваленки. Іван Коваленко увійшов в історію міста та всієї України як поет-дисидент, але не забуваймо – він був видатним педагогом…   

Слово, обращенное к душам учеников: учителя Ирина Павловна и Иван Ефимович Коваленко. Часть І.


Радислав КОКОДЗЕЙ,
2003, Боярка

Мы сейчас все чаще задумываемся о настоящем и будущем нашей школы. И это понятно: ведь от того, как мы учим детей сегодня, зависит судьба  будущих поколений  и судьба нашей страны. Есть много поводов для беспокойства: и падение престижа учительской профессии, и факты коррупции в учительской среде, и то, что при все усложняющихся программах дети заканчивают школу куда более безграмотными, чем буквально несколько десятилетий назад. Мне кажется, что нужно остановиться в написании все более сложных учебников и погоне за введением бесконечных новшеств в системе народного образования и задуматься: куда мы идем? Без осмысления того лучшего, что было в  школьном образовании раньше, невозможно двигаться вперед.  Но главная наша проблема – это личность учителя, его нравственные качества, его готовность к тяжелому и жертвенному труду. Почти бескорыстному, как на данный момент. Ответы о  будущем нужно искать в прошлом… И мне кажется, что рассказ о супружеской паре учителей Иване Ефимовиче и Ирине Павловне Коваленко из небольшого городка Боярка, расположенного под Киевом, если не ответит на многие вопросы, то хотя бы поставит их, что, на мой взгляд, тоже немаловажно. Вначале я хотел рассказать  об одном очень дружном классе, который вот уже 50 лет собирается каждый год, а  получился рассказ об учителях, которые их так учили и воспитывали, что для каждого из выпускников 1953 года школьные годы стали самым светлым периодом их жизни.  К сожалению, мой рассказ еще и о горькой судьбе выдающихся педагогов в условиях тоталитарной системы.  Но будет ли рождать подобные яркие личности наше, куда более свободное время? Захотят ли самые талантливые и способные представители нашего общества становиться учителями?