Іван Коваленко » Про Івана Коваленка » Спогади, відгуки, присвяти » Спогади про поета » Спогади про навчання поета-дисидента Івана Коваленка в Київському університеті імені Т.Г.Шевченка

Спогади про навчання поета-дисидента Івана Коваленка в Київському університеті імені Т.Г.Шевченка


Ірина Павлівна Коваленко (дівоче прізвище Пустосмєхова), дружина українського поета-дисидента Івана Коваленка, згадує про їх спільне з чоловіком навчання у Київському державному університеті ім.Т.Г.Шевченка:

До початку Другої Світової війни ми з чоловіком - Іваном Юхимовичем Коваленком - встигли закінчити три курси факультету західноєвропейських мов і літератури в Київському державному університеті ім.Тараса Шевченка. Відтоді минуло вже 70 років. Звичайно, пам'ять зберегла далеко не все...
Спробую відтворити тодішню атмосферу університету, і, зокрема, нашого курсу і нашого факультету.

Як ми опинилися в одній групі
Почну з того, що вибір факультету західноєвропейських мов був для нас випадковим. Я подала заяву на факультет російської філології, Іван Коваленко - української. Обидва ми мали атестати, що відповідали сучасній золотій медалі і давали право вступу без екзаменів.
Але сталося непередбачене: тодішній ректор університету О.М.Русько викликав групу студентів і провів з кожним окремо бесіду. Він запропонував тодішнім «медалістам» гарантований вступ на факультет західноєвропейських мов і, навпаки, не гарантував прийому на обрані нами факультети, пояснюючи це великою кількістю пільговиків. Як з'ясувалося пізніше, на перший курс цього факультету був недобір, оскільки він був ще «молодим» і не таким популярним, як пізніше. Я погодилась, погодився і Іван Коваленко. Тоді ми ще не були знайомі.
Для мене цей факультет був більш прийнятним, аніж для нього, оскільки я була з інтелігентної сім'ї, з дитинства чула французьку мову, трохи її знала і дуже любила. Моїм першим вчителем був сліпий актор зі славетного роду чернігівських Лизогубів. Але чому Коваленко, простий сільський хлопець, обрав саме французьке відділення? Тут зіграла роль його надзвичайна начитаність. Франція давно увійшла до його свідомості з романами Дюма, Бальзака, Флобера, Мопассана, Стендаля...
Ось так ми опинилися не тільки на одному факультеті, але й на одному потоці «французів». І, зрештою, в одній групі.
Таких, як ми, «випадкових» студентів було досить багато. Дещо штучне комплектування 1-го курсу нашого факультету далося потому взнаки. Не всі в нашій групі «здружилися» з французькою мовою. Хлопцям з села особливо тяжко давалась вимова. Всі вони мріяли про інший шлях у своєму житті, їм здавалося, що вони марнують своє життя, вивчаючи те, що їм було зовсім чуже. До цього гурту певною мірою тяжів і Коваленко. У хлопців були окремі інтереси: вони писали вірші, дискутували з питань української літератури. Серед них були такі обдаровані молоді люди, як В.Бойко, Барабаш та інші. Досить швидко цією групою студентів було прийнято спільне рішення покинути університет. Чоловік із п'ять цей намір здійснили. Заяву про вихід із складу студентів університету написав і мій майбутній чоловік Іван Коваленко. Я, що вже була небайдужа до нього, відмовила його від цього кроку. Це і вирішило нашу подальшу спільну долю. На ІІ-му курсі наприкінці 1939-го року ми одружилися.

Студентський побут
Кілька слів про студентський побут і студентське дозвілля тих часів. Про «сачкування» і мови не було. Позалекційний час проводили в читалках, а в теплу пору навчального року ще й у Ботанічному саду, куди вхід був безкоштовним. Побачення традиційно призначалися біля пам'ятника Шевченку.
Склад групи, що нараховував до 30 осіб, був досить демократичним та інтернаціональним. Більшість студентів були іногородні - з сіл або провінційних міст. Майже всі вступили, чесно склавши екзамени, без протекції чи «дзвінка». Кістяк складали українці, далі йшли євреї (Фаїна Лівшиц, Клара Бергер, Кіпніс, Геня Кесельман, Зіна Зорохова), німкеня Рут Кельбан, поляки Петровський, Горчинський. Про якісь міжнаціональні тертя і мови не було. Моєю найкращою подругою була Фаня Лівшиць.
Тоді за традицією студенти навіть у групі зверталися один до одного на «ви», називаючи один одного на прізвище: «Коваленко, невже ви кидаєте університет, - запитала я у свого майбутнього чоловіка, - не робіть цього» .
Більшість жила на стипендію в гуртожитку чи на приватних квартирах, котрі оплачував університет. Перший рік треба було сплачувати за навчання 150 карбованців на рік. Потім платню скасували. Звичайно, декому трохи допомагали батьки, але переважно всі жили від стипендії до стипендії.
Киян була меншість. Вони теж були бідними, бігали по платних уроках, трохи підробляючи на прожиття. Одягнені всі були дуже просто. Ніхто не вирізнявся своїм багатим вбранням.
Після занять всі іногородні бігли до їдальні. Там за дуже помірну плату (стипендія дозволяла) купували обід з трьох блюд: борщ або суп, «біточки» з гарніром та на третє компот з оладками. У студентській сатиричній газеті слово «біточки» пояснювали як «дві точки»: «бі - точки» - такі вони були маленькі (але ж із м'яса!). З-за столу вставали з приємним відчуттям переповненого шлунку.
Доводилось багато читати, хтось підробляв. На відвідування кіно часу майже не вистачало, хоча матеріально це було цілком доступно. А загалом - багато і плідно вчилися. Постать юнака чи дівчини на лавах з конспектами у руках - типова картина з тогочасного життя студентства.
Та молодість є молодість. У кожного своя і в свій відведений їй час. Тож і розважалися, закохувались, мріяли про майбутнє. Багато і гаряче дискутували. Після занять збиралися групами в шевченківському сквері і полемізували, здебільшого, на літературні теми.
Збиралися, щоб погуляти, не так часто. Пам'ятаю зустріч усією групою Нового 1939 року у студентському гуртожитку. Із святкових страв можу згадати лише вінегрет. Було зовсім трохи червоного вина, котрого цілком вистачило, адже ми були сп'янілі від молодості та радісних почуттів. У нас не було навіть патефону. Але була мандоліна і був Коваленко. Він грав безвідмовно цілий вечір вальс, краков'як, польку і взагалі все, що йому замовляли. Саме тоді зародились наші почуття...

Складні часи
Часи тоді були суворі, важкі. Війна з Фінляндією, мілітаризація країни (в 1939 році мобілізували в армію всіх хлопців з І курсу), пусті магазини і незагоєні для багатьох рани 1937 р. і попередніх часів. У нашій групі були студенти, батьків яких піддали репресіям. Ці напівсироти, вступаючи до університету, приховували цю обставину. Я в анкеті написала, що мій батько помер. Згодом з'ясується, що це було правдою, але дізнаюся я про це лише в 1947 році. Заарештований мій батько Павло Пилипович Пустосмєхов був у 1937 році, того ж року був і розстріляний, хоч я про це довідалась пізніше. Таке ж горе було і в моїх подруг - Мохор Валентини (сестри відомого українського художника), Льолі Дузь-Крятченко (її батько був науковцем) тощо.
Про державну політику своїх поглядів ніхто прилюдно не висловлював, та їх фактично і не було. Діяв інстинкт самозбереження в умовах тотального страху і зомбованої свідомості суспільства. Говорили глухо і з пересторогою про існування в університеті так званого І-го відділу. На облік брали за найменші критичні зауваження. Існували серед студентів і стукачі. Коваленко, що ніколи не вмів тримати язика за зубами, у розмові з товаришами-студентами назвав драматичні твори Корнійчука «г...ном». Тут же спрацював «сигнал». «Справу» Коваленка розбирали на відкритих комсомольських зборах.

Про викладачів
Вчилися ми у червоному корпусі. Спільні лекції відбувались у великих аудиторіях другого поверху. А групи мали свої невеликі аудиторії аж під дахом - на останньому поверсі.
У ті часи не було технічних засобів вивчення мови. Не було лінгафонних кабінетів, платівок з курсами іноземних мов, не було навіть можливості слухати «живу» мову по закордонних радіостанціях. Але все це компенсувалося самобутніми непересічними викладачами, їх талановитістю, небайдужістю.
Це був кінець 30-х років попереднього століття. Ще докочувались до нас університетські традиції і культура 19-го віку. Серед викладачів молодих майже не було. Ми приймали естафету попередніх поколінь.
Першим нашим викладачем французької мови була вихованка College de France - Сольська. Її методика була дещо схоластична, але вона заклала основи мови. Та по-справжньому ми захопилися вивченням мови, коли за декілька місяців від початку занять на І курсі в нашу маленьку аудиторію на самому верхньому поверсі «увірвався» викладач розмовної мови - Лисенко. Увірвався, як вихор, що приніс із собою свіжість, темперамент і великий демократизм. Разом із ним до нас наче увірвалась сама Франція. Він у Франції народився, прожив там і провчився років до 10-12, потім опинився з сім'єю в Україні. За освітою був гідромеліоратором. Лінгвістичну освіту здобув пізніше. Доскональне знання французької мови відкрило йому двері до університетських аудиторій. Це був перший рік його педагогічної діяльності, він ще не опанував всіх методичних секретів, правил і прийомів. Він вчив нас і вчився сам разом із нами. Жива французька мова! Це те, чого ми спочатку були позбавлені і що особливо цінували.
На заняттях Лисенка було дуже цікаво. Чого тільки він не вигадував! В аудиторії розігрувались цілі театральні дійства з вивченими напам'ять ролями; конкурси читання французьких віршів за вибором; художнє читання класичних текстів; диспути на задані теми.
Це він поставив нам вимову, і в цьому був невблаганний. Якщо у когось з студентів йому не подобався якийсь, приміром, назалізований звук, він призначав йому «вчителя» з числа студентів. Вони прямували до якоїсь пустої аудиторії, щоб потренуватися і через деякий час продемонструвати свої успіхи. І так доки не досягалась чистота звучання. Лисенко, безперечно, мав великий вплив на студентів як майбутніх викладачів мови.
Згодом групові заняття став проводити Мейєрович. Це був високоосвічений фахівець, чудовий методист, людина стриманих почуттів, справжній європеєць. Із собою він приніс СИСТЕМУ навчання.
Освіту він отримав у Франції, закінчивши, здається, Сорбону. Він викладав курс, що називався «Читання і тлумачення авторів». Шматок класичного тексту - і прискіпливий лінгвістичний аналіз. Вивчалися не тільки слова до тексту, але й усі «famill de mot» - все гніздо споріднених слів з усіма фразеологізмами та їх трактуваннями. А потім ще й вільний переказ тексту і спілкування за темою. Щоденна копітка робота дала свої плоди. Наприкінці ІІІ курсу ми демонстрували на екзамені практично вільне володіння мовою. Я бачила на обличчі Мейеровича вираз великого задоволення відповідями студентів. Він захоплено звертався до асистентів: «Ви тільки послухайте!». Це було за кілька днів до початку війни...
Лисенко і Мейерович сформували студентів не тільки як знавців французької мови, але і як майбутніх педагогів. Методику цих видатних викладачів молоді вчителі потім несли до тих шкіл, де згодом працювали.
Можливості розповісти про всіх наших викладачів немає. Перерахую деяких з тих, хто читав лекції для всього курсу: Радзіковський, Брабой, Гальперін, Стебун, Якимович, Радзієвська.
Окремо виділю викладача античної літератури - Карапотву. Це був лектор від Бога. Образна мова, емоціональність викладу, повний відрив від плану чи нотаток, знання напам'ять численних текстів. Заснути на його лекціях не було ніякої можливості - так було цікаво. Він читав курс античної літератури, але дозволяв собі екскурси в суміжні курси. Одного разу запросив студентів на свою лекцію в позаплановий час. Дві години він доводив, що Шекспір не міг бути людиною зі Стредфорда на Амвоні і що це був граф Ретланд. Тоді це в ортодоксальних колах літературознавців сприймалося як крамола. Лекція справила на нас велике враження.
З інтересом я прислухалася і до Стебуна. Знала, що він із рідного мені Чернігова, мені також була відома його дещо сумнівна роль в опублікуванні листів Михайла Коцюбинського до Аплаксіної. (Ця історія була мені добре відома, оскільки моя мати працювала з Коцюбинським і була близькою подругою Аплаксіної). Як викладач української літератури Стебун був досить блідим.
Завдяки талановитим викладачам студенти дуже швидко захопилися вивченням французької мови і всього спектра гуманітарних дисциплін. Ніхто вже не хотів міняти факультет чи кидати університет.
Наші чудові вчителі створили для нас нашу маленьку Францію. Для декого це була підсвідома втеча за мури залізної завіси. Та часом ця маленька Франція покидала стіни скромної аудиторії, щоб з'явитись аж у актовій залі університету. Саме наше відділення факультету влаштувало восени 1939 року загальноуніверситетський французький вечір. У ньому брали активну участь і студенти нашої групи. Коваленко у справжньому театральному вбранні з наклеєним носом читав французькою монолог Сірано де Бержерака з однойменної п'єси Е.Ростана. Я читала напам'ять уривок з твору Гі де Мопассана "Sur l'eau" («На воді»).
Крім того, Коваленко прочитав власний переклад на українську мову вірша Ламартіна «На озері», який дуже високо оцінили викладачі. Програма була насичена. Зала - переповнена. Вечір закінчився танцями.
І понині я сповнена почуттям великої вдячності до всіх наших викладачів. Спогади про них стверджують мене у думці, що справа вчителя веде у безсмертя, бо вчитель багаторазово відтворюється у своїх учнях та їх нащадках.

Захоплення і плани
Мова відкрила нам двері в чудову французьку літературу. Твори французьких авторів ми вивчали в оригіналі. Іван Коваленко захопився Стендалем. «Червоне і чорне» Іван Коваленко прочитав спочатку в перекладі, а тоді в оригіналі. Потому прочитав (і придбав, як це не було тоді складно) всі твори Стендаля і все, що було про нього на той час написане. Захопився і закохався у цього письменника на все життя. Анрі Бейль стверджував, що назву його творів - «Червоне і чорне», «Червоне і біле» зрозуміють лише через 100 років. Виноградов у своїй капітальній монографії пояснював «кольорові» назви дещо соціологічно: червоне - колір військових мундирів, чорне - колір чернечих сутан, біле - колір королівських лілій на гербі тощо.
Коваленко спробував пояснити інакше. Кольори в назвах - це кольори почуттів. Червоне - любов, пристрасть; чорне - темні сили душі; біле - це світ у душі і добро. Записався до науково-літературного гуртка до професора Савченка, почав писати наукову роботу про творчість Стендаля, та війна порушила всі плані. Любов до цього письменника Коваленко проніс через усе життя. Стають зрозумілими такі рядки з його віршів раннього періоду: «А у мене будуть зорі і Стендаль».

Війна
22 червня 1941 року на Київ впали перші німецькі бомби. Це стало для нашого покоління кінцем юності, навчання, а для багатьох і життя. Окупацію ми, вже подружня пара, провели після невдалої спроби евакуюватись, у Чернігові, в моєму рідному місті.
Та в цей проміжок часу - роки війни й перші повоєнні роки ми мали ще дві зустрічі з Францією. Перша в Чернігові під час війни. Це було спілкування з французькими робітниками (фактично полоненими), мобілізованими гітлерівцями на будівельні роботи. Познайомились ми випадково: почули на вулиці французьку мову. Запросили їх до нас додому і одразу знайшли спільні теми, з яких найголовніша - ненависть до фашистів. Ми ділилися з ними відомостями про стан на фронтах, бо регулярно читали німецькі повідомлення (німецьку, хоч і не досконало, вже знали). Читати вміли і між рядків. Розповідали їм про наших партизан. А французи багато розповідали про Францію і тамтешнє становище. І відчували глибоку радість від можливості спілкування французькою. Пізніше ця підпільна робота була високо оцінена радянськими військовими, що визволили Чернігів, і одразу по звільненню Чернігова Коваленка було призначено директором єдиної вцілілої в місті школи.

Завершення освіти
Університет закінчили майже через 10 років. Нам пощастило закінчити екстерном (цей порядок діяв лише рік чи два). Вже мали за плечима роки педагогічної діяльності, підростав син Олесь, що згодом теж закінчить університет ім.Шевченка (перекладач).
Успішно скласти екзамени нам допомогла ще одна зустріч із Францією, вже в Боярці, куди ми виїхали з сім'єю для закінчення освіти.
Заочно ми закінчили два останні курси університету (4-й та 5-й), підійшли державні екзамени. Ми дуже добре складали екзамени з усіх предметів. Коваленко додатково здав екзамени за університетський курс англійської мови і ми обидва - з німецької, що надавало нам право викладати ці мови в школі. (Вивчили їх самотужки).
Добре підготувалися і до госекзамену з французької. Але відчували: не вистачає розмовної практики. Допоміг випадок: саме тоді нашим сусідом по квартирі виявився справжній француз, що приїхав до Радянського Союзу шукати соціальної справедливості. Тут для себе він знайшов безробіття і велику матеріальну скруту. Відчувалося, що найбільшою його мрією було повернутися до Франції. Він був досить слабкої статури, мав уже десь 50 років, але наполегливо займався альпінізмом. Мій чоловік був переконаний, що той готується нелегально перетнути кордон десь у гірській місцевості. На користь цієї версії свідчить те, що за деякий час наш французький друг раптово зник, щоб більше ніколи не дати про себе знати. Нам завжди хотілося вірити, що він успішно дістався Франції... Багатогодинне спілкування з цією людиною допомогло нам блискуче здати екзамени.
Тепер, коли вже давно впала залізна завіса, коли кожен громадянин незалежної України має змогу відвідати не тільки Францію, коли є обмін студентами між країнами і практика стажування за кордоном, - тепер сучасній молоді не зрозуміти, що означало для нашого покоління можливість безпосереднього спілкування з носіями мови. Тож цінуймо свої нові часи!