» » » » Про дитинство та юність Івана Коваленко (спогади дружини)

Про дитинство та юність Івана Коваленко (спогади дружини)


Ірина КОВАЛЕНКО
 
Пишу про дитинство та юність мого чоловіка Івана Юхимовича Коваленка.  Про ті 18 років, коли ми ще не знали один одного,- з його розповідей.  
Батьки Івана – селяни, обидва з бідних сімей. Батько Юхим Гнатович, уродженець села Лецьки, що біля Переяслава, виховувався родичами, бо мати померла рано, а про батька взагалі нічого не відомо. Про таких казали – байстрюк. Був на війні 1904 року, там закінчив курси фельдшерів, був асистентом військового хірурга, навчився грамоти, в селі був за лікаря, бо непогано знався на медицині. Прославився тим, що сам собі вирізав апендицит – перед дзеркалом, випавши перед тим склянку горілки. Був дуже роботящим, придбав трохи землі, пішов на власне господарство. Одружений був двічі. Дуже любив свою першу дружину, від неї мав двох синів – Василя і Петра. Рано став удівцем. Удруге одружився на Івановій матері – Божко Марії Григорівні з сусіднього села Вінинці.
До заміжжя Марія пережила велике кохання до якогось парубка, але життя його кудись понесло – чи то до армії, чи на заробітки. Тим часом до неї посватався вдівець Юхим. Марія була старшою дочкою бідної багатодітної сім’ї, зовсім безземельної. Її мати, Оксана Божко, ткала українські килими, мала якийсь заробіток – основне джерело існування сім’ї. Чоловік був п’яницею, часто надовго зникав із сім’ї. Саме мати наполягла, щоб дочка пішла за Юхима, бо у нього є хата і трохи землі. Про краще заміжжя вже не йшлося. Юхим теж розумів, що інша не піде «на двох дітей».
Так вони й побралися, не люблячи одне одного, і нічого хорошого з того не вийшло.
Марія Григорівна розповідала, що коли вже знайшовся Іван, сиділа одного вечора вона біля люльки, а до вікна підійшов той її перший парубок, побачились вони через скло, але він зразу пішов, і більше вона його ніколи не бачила. Не судилося...
Народилося у Марії та Юхима ще двоє синів – Іван та Володимир. Мати Івана була дуже енергійна, працьовита, гарна господиня, але вдачу мала складну, неврівноважену. У Юхима Гнатовича характер теж був непростий. Був він суворий, вимогливий. З дружиною жив без любові, згоди в сім’ї не було. Все це не найкращим чином позначилось на житті дітей.
Після революції, коли наділяли селян землею «на їдока», батько взяв землі менш, ніж йому належало, бо дотримувався принципу: краще добре обробити меншу ділянку, аніж гірше – велику. Дуже любив землю,  і земля дуже любила його.  Не було кращого хазяїна на селі.  Мав Юхим Гнатович і літературні смаки. Надзвичайно любив Шевченка і, може ще більше, Гоголя. Цитував напам’ять цілі уривки з його творів. Ці уривки  малий Іван теж запам’ятовував і вже дорослим часто їх цитував.
Дітей Юхим наче не помічав. Казав: «поки малі – це ніщо». Ось як робить почнуть, тоді хоч поміч буде. Виховував по-своєму: принесе стару лаву в хату, переверне і ще кине купу гвіздків. Нехай хлопці вчаться молотком працювати.
Мати до дітей ставилась нерівно. Іваном майже не опікувалась, часто била, бо він був таки хлопцем непокірним. Зате дуже любила меншого, Володимира. Йому прощались усі витівки. Умови виховання були суворі. Одні чоботи на всіх – до вітру бігати. Ціле літо босоніж, взуття купили лише тоді, коли хлопці пішли до школи.  Але це було вже пізніше. Коли Івану було 3 роки, він після якогось покарання пішки пішов за три кілометри у село Вінинці, до бабусі. Мати, розшукавши, за це не покарала. Мабуть, все-таки перелякалась.
Завжди незадоволена життям, зганяла своє роздратування на дітях. Доходило до жорстокості. Відшмагавши дитину віжками, виштовхувала його, голого, на мороз. Іван ріс хворобливим, перехворів усіма дитячими хворобами. Розлад травлення залишився на все подальше життя. Коли Іванові було три місяці, мати завагітніла, молоко зникло. Корови не було. Годувала дитину хлібною жвачкою.
Такі умови раннього дитинства не найкращим чином позначились на всьому житті Івана. Але саме він віддано глядів матір, коли вона, вже старою, захворіла на розсіяний склероз. Хворіла, прикута до ліжка, більше 10 років. Ще давався взнаки спадковий паркінсонізм. Великою трагедією для неї став арешт її «годувальника і доглядальника», коли Коваленка було репресовано в 1972 році, – затужила і прожила після цього лише рік. Але це буде у далекому майбутньому…
 Коли Іванові минуло 7 років, мати покинула село і переїхала з дітьми до Переяслава. Під тим приводом, що треба вчити дітей, вона фактично розлучилася з чоловіком, здобула свободу, якою не завжди розумно користувалась.
Повністю із селом Іван не розстався, адже згодом приїжджав о теплій порі до села, щоб працювати в комуні.
Але Іван на все життя зберіг не тільки гіркі, але й світлі поетичні спогади  про своє раннє дитинство. Розповідав часто про калиновий гайок біля хати. Кожна селянська родина мала біля хати кущ калини, але у Коваленків їх було так багато, що створювали для дітей затишок, де і протікало у теплу пору року їх дитинство. Влітку всі сім’я спала у калинах під зоряним небом. Саме у калинах тоді і вечеряли. На таганку варилась чи затірка, чи галушки гречані (скільки було спогадів, які вони смачні, - саме гречані). Зголоднілі за день діти (батьки в полі),  з нетерпінням чекали, поки їжа звариться, і заздалегідь готувалися: вирізали для галушок шпикачки з калинових гілочок (виделок тоді не водилося), щоб зручно було їсти ще гарячими.
Їли зі спільної миски, але не хапалися, не лізли один поперед одного. У кожного  в руці шматок хліба, який підставляли під ложку чи шпикачку, щоб не капало. Тому, хто порушував прийнятий в народі етикет, діставалося ложкою по голові.
Головним був батько, завжди суворий, але справедливий.
Ще на подвір’ї росла груша. Теж радість для дітей.  Печені груші (самі в піч не лізьте!),  пиріжки з калиною (замість цукру додавалась тушковані цукрові буряки) – чи не єдині дитячі ласощі.
Пізньої осені калину ламали, в’язали в пучки і розвішували на горищі. Хоч ягоди були гіркуваті навіть стиглими, але діти їх полюбляли. Вирізували з гілок калини сопілки (у кого краща?) – теж забавка.
Майже поруч із хатою був ставок. Водилася там і якась риба,  ріс очерет, стояли на причалі човни, навколо – верби. Звичайно, діти хлюпались, як трохи підросли, у воді. Але змалку Іван мріяв про велику воду і таки домігся, щоб мати звозила його побачити Дніпро і скуштувати його води. Цей автобіографічний епізод буде згодом описано в поемі Коваленка «Дніпро».  Водна стихія (хай ставок, хай річка) – була Іванові органічно необхідною. Усе життя його тягло до води. Пам’ятаю його щасливе обличчя, коли пливемо на високих хвилях в Десні чи в Дніпрі. Але на морі ніколи не був, суворі умови життя нам цього ніколи не дозволяли.
З 5-ти років починалася у дітей селянська праця – пасли гусей, свиней і корів. Вранці восени земля вже мерзла, а взуття одягати не можна. Тільки після Покрови. І йшло дитинча босоніж на цілий день корів пасти з іншими однолітками. Грілися біля вогнища, у золі пекли картоплю – це все відомо з літератури. Але у кожного свій досвід, своє дитинство, своя хата, і рідня, і свої власні враження і спогади. Із сильних вражень дитинства – пісні мандруючих кобзарів. Тоді і запала в душу бандура, козацька дума. У Івана це згодом вилилось у вірші «Червона калина», «Бандура»,   в яких відбилися не українські образи-штампи, а пережите особисто.
  Читати Іван навчився від батька ще до школи. По «Кобзарю» Шевченка розбирав перші слова…
З переїздом до Переяслава почалась нова сторінка у житті Івана. Вчився він у Переяславській школі №1. Цей славний учбовий заклад існує і донині.
Цю школу, як розповідав Іван, збудував меценат князь Горчаков. Вклав у неї не тільки багато коштів, але й багато душі. Кабінети були оснащені найпередовішим обладнанням, найкращими наочними посібниками. Великий рекреаційний зал, просторі і світлі класні кімнати.
А під дахом – обсерваторія з досить потужним телескопом (чи не приклад, куди вкладати кошти, для сучасних мільйонерів?). Ця обставина на все життя поєднала Івана з космосом, із зірками, з небом.
Вчився Іван дуже добре, але життя його весь час «світом ганяло», як писав він про себе пізніше. Матір була дуже непосидючою жінкою, все шукала жіночого щастя, сходилась із різними чоловіками, міняла місця проживання. До перших років навчання припадає дві події у житті Івана. Одна – це подорож із двома товаришами «до Америки». Ініціатором був, звичайно, Іван. Був він для свого віку дуже начитаним. На горищі  старого будинку знайшов велику бібліотеку дореволюційних видань у перекладах з різних мов і перечитав усі книжки, що там були. Так що про Америку знав все. Грошей не було. Вирішили їхати пароплавом «зайцями», а потім зароблять працею, щоб купити квитки на корабель і продовжувати мандрівку морем та океаном. У дорогу взяли мапу, щоб не заблукати. У торбах було по шматку хліба з салом. Реалізація плану закінчилася у Каневі. Мандрівників зняли з пароплаву і відправили пішки додому. Вдома отримали прочухану. Все, як у людей. Хто ж з хлопців  не тікав тоді до Америки!
Друга подія була серйозніша. Якось на дорозі Іван знайшов 25 карбованців. Приніс додому, віддав матері, яка на радощах виділила йому 5 крб. з тим, щоб він витратив їх на власний розсуд.  Гроші були використані «розумно». Був куплений так званий «Набір Гуттенберга». Це був набір гумових літер для примітивного ручного набору текстів. Окрім літер, був ще й знак, що означав номер - №.  Іван із друзями награвся цим набором досхочу, але як використати номер? Народилася ідея – організувати «Чорний союз №10».  Чому чорний? Чому №10? Хлопці й самі не знали. Але завдання «Союзу» мали – чинити дрібні капості вчителям. Кому ж іще?  Усього назбиралось членів зо три чи чотири. Кожен мав надрукований членський квиток. Як водиться в таких випадках, знайшовся і той, хто доніс про «організацію». Справа дійшла до Райвно. Викликали батьків, погрожувати виключенням зі школи. Обійшлося дивом. Що візьмеш із малограмотних матерів? На щастя, це був не 37 рік. Тоді б склепали «справу» і полетіли б голови.
Деякий час матір із дітьми жила у Броварах. Там був полігон, там були патрони, гранати, вибухівка. Чим не розвага? Розважались до схочу. Одного разу щось вибухнуло у кишені і в Івана. Ледве врятувався, кинувшись у воду. А то б згорів.
Тяжко переживав голод 32-33 років. Матір за спекуляцію гасом потрапила до тюрми. Іван навесні поїхав рятуватись до рідного села. Там була організована комуна, батько працював рільником. Хати вже не було. Її у батька відібрали ще раніше за те, що годував на двох з одним селянином кабанчика. Тоді це був антидержавний злочин. Тож до кінця життя Юхим Гнатович не мав свого кутка.
 Іван вступив до комуни обліковцем. Комунари отримували за трудодень склянку пшона. Це ще був не край. В інших селах було гірше. Вижив, хоч половина села вимерла. На осінь повернувся до школи. Хоч і багато пропустив, Івана взяли до відповідного його віку клас. Але де жити? Чим годуватись? Бог допоміг. Дирекція школи відвела Івану і ще двом сільським хлопцям приміщення, щоб ті жили та ще й годувались безкоштовно обідом у шкільній їдальні. А ще зустрівся хлопцю на життєвій ниві Вчитель – Рубан Василь Никанорович. Був він молодим, нежонатим і дуже добрим. Викладав українську мову, заохотив Івана до складання віршів.
Ця добра людина допомагала тим трьом хлопцям і грошима – з кожної зарплатні. Тож вистачало на зошити і речі самої першої необхідності. Так навчався Іван у 9 та 10 класах. Щодо одягу, то доношувались сільські полотняні штани, пофарбовані у бузиновому відварі. Найгірше було із взуттям. Поки можна, ходили на уроки босоніж. Взимку чого тільки не вигадували. Але саме ці два роки були найпліднішими у житті юнака. Він ненаситно захоплювався радістю буття та пізнання. Його першою любов’ю стала астрономія. Коли Іван чимось захоплювався, то забував про все і повністю віддавався доскональному вивченню того чи іншого предмета. Своїми захопленнями заряджав інших. Із трьома друзями ночами вивчали зіркове небо, знали не тільки всі сузір’я,  а й назву кожної зірки в них. Цілі ночі проводили за містом, у полі, щоб спостерігати безмежжя зоряного неба та його красу. Рахували зірки… Звідси так багато рядків у віршах поета Івана Коваленка про зорі, про небо, про Космос.
На все життя збереглася потім дружба між «астрономами». На жаль, два юнаки загинули на війні, а єдиний вцілілий – Абрам (Рам, як його завжди звав Коваленко) Соболевський залишився вірним другом на все життя і в радості, і в печалі.
Значно пізніше, вже вчителюючи у Чернігівській  середній школі №4 – єдиній вцілілій за війну – Коваленко викладав астрономію і так захопив цією наукою учнів, що взимку вони виходили з учителем по деснянському льоду за місто, щоб спостерігати небо. Влаштовував костюмовані астрономічні вечори, де фігурували «зірки», що читали вірші, написані Іваном Коваленком для цього  дійства.  Студіювали всю літературу  з астрономії, яку тільки могли роздобути.
Потім – через 20, 30, а то й через піввіку – згадували вже дорослі, а то й у поважному віці чернігівці ці яскраві події юності і щиро дякували своєму вчителю…
Друге захоплення цих двох років – драмгурток. Був керівником шкільного театру. Ставили «по-справжньому» п’єси на тодішню сучасну тематику. Був за головного організатора, режисера, гримера і за актора цього гуртка.
Звичайно, був і редактором шкільної стінгазети. Мав неабиякий хист до малювання, складав вірші на теми шкільного життя, писав дотепні епіграми на друзів. За одну таку епіграму на сина високопосадовця та ще й карикатуру на нього мав великі неприємності. Хотіли виключити з школи. Захистив директор (пізніше він був репресований і розстріляний).
Всього зі школи Івана виключали тричі. Завжди за те, що його «заносило» і він висловлював «дисидентські» думки. Приміром одного разу його виключили за те, що відмовився здати на допомогу англійським робітникам, що бастували, 3 крб. («Дурні бастують, а нам плати?») Де б він узяв такі великі для нього гроші?
Ще розповідав, що якийсь час захоплювався радіотехнікою. Тоді матір десь мандрувала, з’являючись час від часу і залишаючи якусь крупу чи муку. Ці продукти вимінював на деталі, з них робив приймач (спочатку детекторний). А сам «конструктор», щоб не вмерти з голоду, носив за їжу під гору воду старим людям.  Про школу на той період було забуто.
Переяславську школу №1 закінчив з «трійкою» з російської мови. Решта оцінок – «5». Саме в цей час об’явилась у Києві матір.  Вона влаштувалася в Отрадному куховаркою в авіа клубі і мала там кімнату в гуртожитку.
Хутір Отрадне знаходився далеко за містом. Туди від Бессарабки ходив трамвай №7. Він завжди був такий переповнений, що частенько доводилось ходити пішки. Їхали цим трамваєм студенти Політехнічного, робітники заводу Станкобуду та інших підприємств. Здається, ще й так званої «клавішної фабрики». Під цією вивіскою будувався завод Антонова. Хутір – це десяток хаток із садами та городами, а поруч – куди не кинь оком – голе поле. Воно було таке велике, що аеродром авіаклубу губився на ньому. Але довжелезний барак, де жив весь обслуговуючий персонал, стовбичив і запам’ятався добре.
Саме в такому сімейному бараці-гуртожитку оселилась із молодшим сином Володимиром Іванова матір. І тоді вони викликали до себе Івана, що завжди мріяв про Київ і про Дніпро. Почалася нова сторінка його юнацьких років.
Перша спроба вступити до університету була невдалою. Не взяли за станом здоров’я – знайшли туберкульоз. Лікар порадив іти працювати на будівництво, щоб увесь час перебувати на свіжому повітрі і щось заробити на харчі. Звичайно, він бачив, з яким пацієнтом мав справу і не став рекомендувати йому їхати  дихати морським повітрям на південь та їсти побільше жирів.
Іван пішов працювати на «клавішну фабрику».  Працював два роки. Дуже добре почувався серед робочого люду, набув навичок майже всіх будівничих професій. Одночасно робив зарядку, обливався холодною водною, купався у Дніпрі за будь-якої погоди. Став фізично здоровим.
До армії йти не хотів. Робітниче життя йому сподобалось своїм відносним демократизмом. Крім того, його приваблювала і романтика подорожування. Натомість армія, муштра, неволя… Але ще ж мріяв про продовження освіти. Працюючи на виробництві, приховав атестат про повну середню освіту і закінчив вечірню школу, мав так би мовити, срібну медаль –  тоді  нагороджували   не медалями, а атестатами із  золотими чи срібними обрізами.
Документи подав на українське відділення Київського університету. Мав рукописну збірочку дуже ліричних віршів. У той самий час я після глибокого розчарування в навчанні на хімічному факультеті політехнічного інституту, після тривалого легеневого захворювання, тяжко пережитої  драми повторного арешту батька і теж як відмінниця (тоді право вступу без іспитів надавалось відмінникам на 2 роки – дуже розумно!) вступила до університету на російське відділення. І тут сам Бог втрутився в наші долі. Відкривався новий відділ факультету західноєвропейських мов та літератури. Був великий недобір. Ректор університету Олексій Микитович Русько викликав усіх «медалістів» і запропонував вступати на цей новий факультет, оскільки не міг дати гарантії, що вистачить місць на інших відділеннях філології. Саме так – у кабінеті ректора – ми вперше побачили один одного. Я не вагалась анітрохи. Трохи вже знала французьку мову і, звичайно, начиталась перекладної літератури з французької. Про Францію, Париж, французьких письменників знала більше, ніж про щось інше. Чому погодився вступити на це факультет Іван? Дуже хотів учитися і теж перечитав купу французької класики. Був надзвичайно начитаний і вже тоді ерудований у багатьох питаннях.
 Опинились ми в одній групі. Почався новий відлік часу, бо це вже було наше спільне життя. Це був 1938 рік. У країні панував сталінсько-єжовський терор. Гинули кращі люди України. Кожна друга чи третя сім’я відчувала це на собі. Але стіни університету ілюзорно відгороджували юнаків і дівчат від жорстокого світу і об’єднували  з чудовими викладачами ще строї формації в спільній справі наукового пізнання. Втім, було і приховане життя навчального закладу. Ходили чутки про існування «першого відділу», куди час від часу когось викликали, і це було дуже небезпечно. Якась (я думаю,  тоді ще невелика) частина студентів користувалася особливою довірою Першого відділу, співпрацювала з цим філіалом НКВД, за що отримувала підтримку, певні пільги і вигідні призначення. А когось і відраховували... Всі боялися Першого відділу. Я теж боялась, бо при вступі до університету приховала, що мій батько репресований. Я написала в анкеті, що помер. Багато пізніше я дізналася, що писала, сама того не знаючи, правду: на той час батька в живих вже не було – він був розстріляний ще у 1937 році.
 У нашій групі налічувалось 25-27 студенів. Склад був строкатий. Тоді була установка – давати перевагу дітям з села або далекої провінції. Отже, чимала група (переважно хлопці) була саме із села. Опинились вони на цьому факультеті так само, як і ми з Іваном,  не за власним вибором. Французька мова була їм чужа в більшій мірі, ніж іншим. Усі вступали на українське відділення, розмовляли українською мовою, дехто писав українські вірші. До того тут французька? Пам’ятаю одного хлопця, Бойка. Іван дуже цінував його вірші і, чутливий до справжньої поезії, захоплювався його рядками: «Житом засіяний лан ситцем зеленим блищить».... Іван зразу ж долучився до цього гурту. Ці хлопці у другому півріччі гуртом покинули навчання… Через рік їх усіх мобілізували. Тоді забирали навіть першокурсників. Так могло статися і з Іваном. Заява з проханням про відрахування лежала у нього в кишені. Та втрутилася доля в моїй особі.
-     Коваленко, то правда, що ви кидаєте університет? – спитала я у нього в коридорі.
-    Ні, - сказав він і в цю мить зім’яв у кишені заяву, як розповів мені пізніше.
Були вже занадто небайдужі один до одного. Перемогла любов, ще, може, не зовсім усвідомлена.
Навесні 1939 року освідчився, а 31 грудня того ж року ми побралися.
З почуттям великої вдячності згадую роки навчання в університеті. Тих повноцінних років було 3. Я поринула в навчання із захопленням. Після хімії, лабораторних робіт, геометрії, вищої математики – любі мені мови, література, історія. Це було моє. Дихала цим на повні груди.
Перший семестр закінчила по всіх предметах на відмінно і навіть, як єдина відмінниця-першокурниця факультету, потрапила разом із фото до якоїсь київської газети.
 Івану мови давались тяжче, особливо французька вимова. Любив історію, літературу, але згодом почав серйозно вивчати і мови. Цьому сприяли і чудові педагоги, особливо Мейєрович (закінчив Сорбонну) і Лисенко (народився у Франції і там прожив до 10-річного віку). Їх мова була справжньою французькою. Мейєрович ввів чітку систему академічного характеру, а Лисенко захоплював енергією і різноманітністю  форм навчання (вчив розмовної мови). Чого тільки він не вигадував: і конкурси читання віршів, і розігрування уривків із драматичних творів, і диспути. Тоді він теж учився в університеті, бо за фахом був інженером-меліоратором. Йому потрібен був радянський диплом лінгвіста. Здавав екзамени екстерном. Був тільки на кілька років старшим від нас. Пізніше він став зовсім іншим, бо не найкращим чином  адаптувався до радянської дійсності. У своїй вчительській практиці Іван багато в чому наслідував обох.
Наше спільне життя після одруження погано позначилося на нашому навчанні. Жили ми в гуртожитку на аеродромі, було сутужно матеріально – жили на стипендії та матері трохи допомагали, але головне,  не зразу в усьому знайшли порозуміння. Були різного виховання, вийшли з різного середовища. Та завжди перемагала любов. Крім того, почався процес взаємозбагачення. У Івана було більше життєвого досвіду, він був цілком самостійним у побутових питаннях, більш сформованим як особистість, на все мав свої погляди і далекосяжні амбітні плани. У мене були інші чесноти, що стосувалися культури та світогляду, і пізніше Іван  визнавав мій позитивний  вплив.
На третьому курсі ми обоє так захопились навчанням, що дуже добре склали сесію. Останній предмет – західну літературу – складали вже під звуки вибухів – німці бомбили Київ.
Був чудовий літній ранок 22 червня. Я прокинулась рано і вийшла з будинку надвір. Сонце піднялося, повітря було  надзвичайно запашне, як це буває в степу. Над головою гурчало. Ми до цього звикли – адже останнім часом у небі постійно кружляли літаки. Я підняла голову. Прямо на Київ летіло кілька великих літаків. Думаю: «Злякаю Івана».
-    Прокидайся, війна почалася!
Вийшло так, що це був не жарт, а правда.
Початку війни чекали. По-перше, з полиць зникли продукти. Ми їли  сочевицю і тухлі яйця. По-друге, залізницею (жили поруч) весь час везли військову техніку: танки, гармати та ін. А ще скасували відпустки в армії, оголосили додаткову мобілізацію. Але все одно думки про війну гнали від себе. Аж ось і війна. Жити на аеродромі було небезпечно. Переїхали з хутора до Києва, де жила моя старша сестра і де сім років прожила і я. Почалося інше життя. Сторінку було перегорнуто. Юність скінчилася.