Про дитинство та юність Івана Коваленко (спогади дружини)


Пишу про дитинство та юність мого чоловіка Івана Юхимовича Коваленка.  Про ті 18 років, коли ми ще не знали один одного,- з його розповідей. 

Згадує Мирослав Симчич


 Коваленко… до арешту працював викладачем іноземних мов… Досконало володів французькою, англійською, німецькою мовами. Мав рідкісний дар навчати інших, тому багато політв’язнів були його учнями. Василь Шовковий і Валерій Марченко за якихось шість-сім місяців не тільки розмовляли англійською, але й перекладали несогірше. Надзвичайно здібний і вимогливий трапився їм викладач... Пам’ять колишній викладач мав феноменальну. Майже всі свої вірші пам’ятав і часто декламував нам. Після обшуку з його господи в Боярці кагебісти вивезли ледь не повну вантажівку рукописів, все, що Іван написав впродовж життя. Рукописи Коваленкові пропали, але з пам’яті ніхто не міг витравити бунтівної поезії. Вірші Іван Коваленко продовжує писати. Я навідував його в Боярці, підтримуємо дружні стосунки. Калинець, Світличний, Мельничук часто виносили на суд друзів-в’язнів написані в таборі вірші. Писали добре й декламаторами були чудовими. Але Коваленкові вірші найбільше торкалися моєї душі, бо були глибокі, яскраві і водночас доступні.

 

Джерело: Михайло Андрусяк. Художньо-документальна повість «Брати грому».

 


Спогади про навчання поета-дисидента Івана Коваленка в Київському університеті імені Т.Г.Шевченка


Ірина Павлівна Коваленко (дівоче прізвище Пустосмєхова), дружина українського поета-дисидента Івана Коваленка, згадує про їх спільне з чоловіком навчання у Київському державному університеті ім.Т.Г.Шевченка:


Згадує Всеволод Храпачевський


Івана Юхимовича вже немає серед нас, живих...

Улітку 2009 року ми відзначали 90-річчя його дружини Ірини Павлівни – теж учительки Боярської школи.


ПОТРЯСІННЯ: Спогади Владислава Савенка*


„Серце України скрізь,
де живуть свідомі
своєї духовної суті українці"


1988 рік, кінець літа.
...Ми вийшли, начебто покурити, з хати під могутні акації на вулиці Антонова Овсієнка, 46. Це - посеред зеленого чернігівського подолу - Лісковиці. Ми - це сивий 70-річний поет Іван Юхимович Коваленко, і я - 28-річний студент-заочник Київського державного університету ім.Тараса Шевченка.

Я закурив, а Іван Юхимович, розминаючи цигарку почав неголосно і неспішно читати свої вірші:

Все забрали, хліб і сало,
І корову і бика,
Усього було їм мало,
Залишили - гопака...


Вірш "Не йди до дзеркала": історія написання


Згадує Лариса Пацанівська - учениця подружжя Коваленків, випускниця 1951 року, старший викладач кафедри історії і теорії світової літератури Київського Національного Лінгвістичного Університету:

Спогади Ірини Коваленко, дружини поета


СПОГАДИ
КОВАЛЕНКО ІРИНИ ПАВЛІВНИ,
дружини поета, написані для музею Чернігівської середньої школи №4

Спогади Святослава Хрикіна


Он стоял немного позади Ирины Павловны, в глубине крыльца-«балкона» (как у Юркова* : «Дай взойти мне на твой балкон…»), небольшого роста, худощавый, белоголовый, аккуратно подстриженный, одетый просто, по-домашнему, в руках разминал не зажжённую ещё сигарету, внимательно вглядываясь в нас – впервые входивших в этот просторный, зелёный, залитый солнцем, весь в цветах двор, окаймленный с левой стороны высоченными акациями, ставший вскоре одной из драгоценнейших частиц нашей (моей – во всяком случае) жизни.

Вспоминает Владимир Шайкевич*


Из письма Ирине Павловне Коваленко из Тель-Авива. Владимир Шайкевич обращается к своим «любимыми учителями, Людям и Учителям с большой буквы» с такими словами:
«Вы не поверите: пишу и плачу. Нахлынули воспоминания из той жизни, когда я был мальчишкой и юношей, а Вы – моими учителями.


Вспоминает Галина Пархоменко*


Наш класс был совсем маленьким – 18 человек. В 1947 году у нас стали преподавать Ирина Павловна и Иван Ефимович, и хотя никто из них не был у нас классным руководителем, мы все безоговорочно были ими покорены и относились к ним с потрясающей любовью и уважением.