Нас, дітей дисидентів, безліч...


Автор: Марія КИРИЛЕНКО

Упродовж тривалого часу напередодні такого любимого всіма старого Нового року, коли панує святковий настрій і не хочеться думати про сумне, залишалася майже непоміченою трагічна дата в історії України - чергова річниця початку репресій проти української творчої інтелігенції. Репресії розпочалися 12 січня 1972 року, не припинялися протягом майже півтора року й знаменували марні спроби тоталітарної системи задушити прагнення українського народу до свободи і незалежності. Близько сотні яскравих представників руху шістдесятників були заарештовані й кинуті в табори; обшуки зачепили тисячі людей; десятки тисяч були піддані допитам і залякуванню. Саме ця хвиля репресій кинула за грати таких видатних діячів, як Іван Світличний, Євген Сверстюк, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Семен Глузман, Валерій Марченко. Був серед них і мій батько - Іван Коваленко, вчитель і поет із м.Боярка. Я могла б дуже багато розповісти і про нього, і про нашу сім'ю, але торкнуся лише того, що, як мені здається, співзвучне нашому часу.
13 січня 1972 року не віщувало особливих веселощів у нашому домі. Батькам затримували їхні скромні вчительські зарплати, батько на тлі грипу мав загострення ревматизму. Але моя ще дитяча душа все-таки чекала свята. Ми планували скромно, без гостей, зустріти старий Новий рік і відзначити татів день народження. Традиційно величезна сосна поблискувала в кутку кімнати ліхтариками, я з нетерпінням чекала повернення батьків і брата з роботи, таких цікавих передсвяткових клопотів... Але саме мені довелося відчинити двері серйозним дядькам у пижикових шапках. У свої 14 років я відразу зрозуміла, що це все - кінець такого затишного сімейного життя, кінець відчуття безпеки й захищеності, кінець безтурботності й межа між дитинством і дорослим життям.

Нас, детей диссидентов, великое множество…


Автор: Мария КИРИЛЕНКО

 

В канун так любимого всеми старого Нового года, когда царит праздничное настроение и не хочется думать о грустном, в течение долгого времени оставалась почти незамеченной трагическая дата в истории Украины — очередная годовщина начала репрессий против украинской творческой интеллигенции. Начавшись 12 января 1972 года, репрессии продолжались в течение почти полутора лет и знаменовали тщетные попытки тоталитарной системы задушить стремление украинского народа к свободе и независимости. Около сотни ярких представителей движения шестидесятников были арестованы и брошены в лагеря; обыски затронули тысячи людей; десятки тысяч были подвергнуты допросам и запугиваниям. Именно эта волна репрессий швырнула за решетку таких выдающихся деятелей, как Иван Свитличный, Евгений Сверстюк, Вячеслав Чорновил, Василий Стус, Семен Глузман, Валерий Марченко. Был среди них и мой отец Иван Коваленко, учитель и поэт из г.Боярки. Я могла бы очень много рассказать и о нем, и о нашей семье, но затрону лишь то, что, как мне кажется, созвучно нашему времени.

13 января 1972 года не предвещало особого веселья в нашем доме. Родителям задерживали их скромные учительские зарплаты, отца на фоне гриппа прихватил ревматизм. Но моя еще детская душа все-таки ждала праздника. Мы собирались скромно, без гостей, встретить старый Новый год и отметить папин день рождения. Традиционно огромная сосна поблескивала в углу комнаты фонариками, я с нетерпением ждала возвращения родителей и брата с работы, таких интересных предпраздничных хлопот… Но именно мне довелось открыть дверь серьезным дядям в пыжиковых шапках. В свои 14 лет я сразу поняла, что это все — конец такой уютной семейной жизни, конец ощущению безопасности и защищенности, конец беззаботности и рубеж между детством и взрослой жизнью.