Іван Коваленко » Спогади про поета » Версія для друку

Традиції сім'ї Коваленків

З інтерв’ю Марії Кириленко, доньки поета Івана Коваленка, Олені Рижанковій в рамках наукової роботи «Дискурс патріотизму у творах Івана Коваленка» (Криворізька ЗОШ №121)

Маріє Іванівно, скажіть, будь ласка, чи були у родині Коваленків якісь власні традиції або звичаї? Було б дуже цікаво дізнатися!

Родина Коваленків завжди жила дуже скромно. Відколи себе пам’ятаю, постійна матеріальна скрута не дозволяла нічого, що передбачало б щонайменші позапланові витрати. Тому в сім’ї не траплялись коштовні подарунки, навіть маленькі подорожі, хороший одяг, смачна їжа, придбання чогось значимого… Всі гроші з’їдала позичка на будівельні матеріали: - так звана (рос) «ссуда»,  та поточні витрати на будівництво маленького будиночку. Однак прості сімейні традиції відганяли рутину, дарували позитивні емоції, об’єднували родину. Посеред важкої буденної праці ці моменти були довгоочікувані та незабутні – як яскраві плями на сірому тлі... 

Зимові свята 
Найбільш омріяним був душевний, романтично-поетичний період   зимових свят - Новий рік, Різдво та «старий Новий рік», на який припадав день народження батька… А оскільки це були ще й шкільні канікули  (пам’ятаймо, що батьки були вчителями) з’являвся час для спілкування. 
Батько притягав розкішну, величезну – аж до стелі – сосну. Деякі ялинкові прикраси збереглися ще з дореволюційних часів, коли влаштовували різдвяні ялинки в в матусиній сім’ї - родині Пустосмєхових.  Іноді виготовляли іграшки власноруч. Мама брала обкладинки використаних зошитів – буквально декілька досить тьмяних кольорів – зеленкуватий, блакитний, рожевий, жовтий – з яких ми клеїли «ланцюги»… Ялинку прикрашали веселі різнокольорові ліхтарики – типові для тих часів: досить великі, без будь-якого сучасного блимання, вони світилися приємним матовим світлом, створюючи романтично-таємничу атмосферу. Вимикали світло й сиділи біля ялинки. Кімната була ледь освітлена, ніхто нікуди не поспішав… Чарівний час для спогадів та  відвертих розмов…   
На свято Нового року обов’язково приїздила з Чернігова матусина  подруга дитинства Катерина Пашко з донькою Лідією та приходив давній і вірний друг сім’ї Іван Іванович Іванов – боярський краєзнавець, колега по роботі в Боярській школі №1, автор повісті «Колима».  Їжа була досить скромна і завжди та сама –  вінегрет, холодець, пиріжки з м’ясом (ще раз  їх скуштувати випадало хіба що на Великдень) і обов’язково форшмак із сухих грибів та оселедця – улюблена страва Івана Івановича, який завжди питав «А фірмова страва буде?». Нам всім це видавалося бучним святом. 
13 січня ми завжди святкували справжній день народження батька (за паспортними даними він народився 30 грудня). І те, що саме цього дня в 1972 році в будинку хазяйнували працівники спецслужб, що налетіли для обшуку та арешту батька, сприймалося як найстрашніша і найбрутальніша наруга – було сплюндроване родинне свято, зруйнований наш безпечний світ, символ сімейного затишку та стабільності…  
Вже пізніше, після батькового повернення з табору, неможливо було уявити Новий рік без найвірніших друзів сім’ї - Ольги Рожманової, її чоловіка академіка Геннадія Мацуки, їх дітей Людмили та Дмитра. Найтепліші і найрідніші друзі сім’ї, найрозкішніше спілкування, .найдушевніша атмосфера.  Ось вони могли привезти щось смачненьке з числа того, що ми ніколи собі не могли дозволити… 
 
Літо. Чернігів. 
Влітку був свій «період щастя» - літня поїздка до Чернігова. Не можна сказати, що це був вояж на відпочинок: і там на батьків чекала робота – щось лагодити, фарбувати, прибирати, доводити до пуття город… Потрібно було підтримувати той шматочок будинку і клаптик землі, що як уламок великого корабля залишився після історичних штормів від родового гнізда родини Пустосмєхових.  Там по півроку жила моя бабуся по мамі Ольга Миколаївна (на холоди вона поверталася до Боярки). 
Але все-таки поміж роботою залишався час для Десни і задесення, чарівного озерця Циганка та величезного, з таємничими глибинами озера Магістрацьке, а згодом і – зовсім поруч біля дому – розкішного Лісковицького озера… Кремезні величезні акації біля будинку, старовинний центр Чернігова, вал із гарматами – це ніколи не набридало. 
І – знову, знову і знову – спілкування з чернігівськими друзями – сім’єю Вербицьких (нащадками славнозвісного Миколи Вербицького, співавтора слів до гімну «Ще не вмерла Україна»), маминими друзями дитинства і юності і вже із спільними з батьком, що залишились із часів німецької окупації під час Друої світової війни.   
Це перебування було недовгим – 2-3 тижні. Хоч вчительська відпустка була ніби не такою й маленькою, але на неї планувалася купа роботи: будувався своїми руками, а тоді добудовувався будинок. Чекання поїздки до Чернігова було в дитинстві жагучим і нестерпним. Змучені батьки, ремонтні та будівельні роботи, купа проблем… і ось – нарешті – батько йшов на переговорний пункт, щоб викликати з Чернігова таксі (я застала вже й такий комфортний період, хоча пам’ятаю досить складний шлях спочатку до Києва, а тоді до Чернігова поїздом чи пароплавом – довго й виснажливо).  Попереду радісне спілкування з батьками і – головне – Десна й чернігівські озера. Батьки були пристрасні любителі купання. Лише в Чернігові вони мали нагоду дійсно наплаватися досхочу. Навіть і  після 70 років вони перепливали досить широку із стрімкою течією Десну нижче Чернігова. Річки, ліси й озера повсякчас згадуються в поезіях Івана Коваленка. На межі екзальтації він захоплювався красою навколишнього світу, передавав цей настрій оточуючим. Кожен вихід на річку чи озеро перетворювався на якесь захопливе чарівне свято. В дитинстві все це особливо гостро сприймається і підхоплюється. Вміння бачити і відчувати красу світу божого – один із найцінніших спадків, що я отримала в подарунок від батьків. Багато людей відчувають щастя як вкрай рідкі миттєвості, а наша сім’я вміла бувати щасливою від самих простих і ніби буденних речей.  Спілкування з природою – завжди було для Коваленків невичерпним джерелом насолоди, щастя та натхнення. 
На цей короткий відпочинок чекали весь рік. Про це мріялось і марилось довгими похмурими сірими днями, сповненими важкої праці, хвороб та негараздів…
 
Розкіш людського спілкування
Ще однією традицією родини Коваленків можна назвати постійно відкриті двері вчительського будинку. 
Згадаймо, що це були часи не лише без мобільного зв’язку, але й здебільшого без стаціонарних телефонів (тоді їх мали поодинокі сім’ї). На вихідні дні при всій завантаженості і купі побутових проблем не можна було нічого планувати: хвіртка тільки й грюкала. Йшли люди з найближчого кола спілкування і зовсім неочікувані - колишні учні, колеги батьків по роботі, просто знайомі, а іноді й ті, хто приходив вперше.  Зверталися за порадою, за розрадою, щоб поділитися радощами, проблемами, горем… Приходили за хвилинами духовності і істини, за ковтком свіжого повітря, яким можна було подихати на цій території без страху.   Це були часи, коли треба було зважувати кожне слово, щохвилини пам’ятати, що можна говорити, а що – ні, визначати, що за людина перед тобою, наскільки заслуговує на довіру, чи не є «сексотом» і провокатором. Ба більше – коли говориш, потрібно було висловлюватися чітко і однозначно, без будь-якого натяку на можливий підтекст. Тобто не лише не говорити якоїсь «крамоли», але й уникати таких висловлювань, у яких можна за бажання  відшукати якусь двозначність. Всі ці ігри були не для Коваленка. Батько органічно не виносив брехні, нещирості і лукавства. Він розумів, що для виживання в злочинній системі потрібно стримувати себе і контролювати. Але разом із тим швидко захоплювався, втрачав обережність і починав висловлюватися щиро і прямо. А вдома – й поготів…
 
Книги, енциклопедії, словники…
У сім’ї Коваленків панував культ книги. Книги купувалися завжди, за будь-яких обставин, незважаючи ні на яку матеріальну скруту. 
Книги в ті часи – це був цілий Всесвіт. Вони охоплювали і навчання, і пошуки інформації, і саморозвиток, і розваги. У Коваленка була якась просто надзвичайна, надприродна жага до знань і до засвоєння інформації. Він мав феноменальну пам’ять, аналітичний склад розуму, що поєднувався з поетичним хистом, неабиякими здібностями до музики та малювання.
Ще в ранній юності Іван знайшов у Переяславі, де закінчував школу, на горищі покинутого будинку величезну бібліотеку. Він перечитав її всю, і коли вже вчився в Київському університеті ім.Шевченка, дивував своєю начитаністю викладачів та студентів. Коли подружжя Коваленків під час Другої світової війни опинилося в Чернігові на окупованій території, їхньою розрадою стала унікальна багатюща бібліотека родини Пустосмєхових (родини дружини). Молоде подружжя тоді мало не померло з голоду, потерпало від страшних морозів, багато книжок довелося попалити в грубі… Але і тоді вони читали, читали і читали. І так усе життя. Здебільшого батьки читали одні й ті самі книжки і дуже багато обговорювали прочитане, сперечалися, розмірковували, з часом поверталися до піднятих тем, щоб дійти нових висновків. Так, у постійному діалозі, вони виробляли спільний світогляд, спільні підходи до філософських та морально-етичних проблем, загальнолюдських цінностей, історичних подій, шляхів соціального прогресу…   
Іван Коваленко все життя, незважаючи на дуже скромне життя, збирав книжки і створив багату на той час бібліотеку, під яку в будинку була виділена окрема кімната. Бібліотека відображала широке коло інтересів сім’ї. Українська література, російська, західна… Книги і підручники на різних мовах… Великий розділ філософської літератури, історичної… І безкінечні словники, довідники, енциклопедії… 
Здатність до засвоєння інформації була у батька абсолютно унікальна. Коли йому було вже під 80, вже наприкінці минулого століття, я якось запропонувала йому книжку, якої напевно не було в нашій бібліотеці.  Батько відповів, що він її вже читав у 1941 році - десь 60 років тому! Я обережними питаннями з’ясувала, що він не тільки пам’ятає сюжет та імена всіх героїв, але й близько до тексту згадує конкретні епізоди та свої враження від прочитаного. Здавалося, що Коваленко знав усе. Якщо в спілкуванні виникало якесь питання, він не відкладав «на потім» уточнення інформації, а миттєво зникав у своєму кабінеті, де була зосереджена основна довідкова література, щоб одразу  повернутися і вголос зачитати присутнім відповідну статтю з енциклопедії чи вузькотематичного словника. При цьому він просто світився від щастя, що має необхідні джерела інформації. Я часто жалкую, що він не дожив до часів розквіту Інтернету в нашій країні. Інформація – це була його стихія.

назад