Пам'яті Самійленка*


В Боярці зеленій, серцю милій,
Де ліси розкинулись кругом,
Там над ставом, на Старій могилі,
Спочива поет останнім сном.

Повз могилу в школу ходять діти,
А внизу шепоче осока,
І не в’януть на могилі квіти:
Не одна кладе їх там рука.

В темну ніч він вийшов в путь тернисту,
Вів його до творчості порив.
Пісню він підняв дзвінку і чисту –
Вогник свій сміливо запалив.

Може, й знав, що той вогонь не буде
Так палать, як слава Кобзаря,
Та від всіх вогнів, що світять люди,
Ніч зника і наступа зоря...

Спи, поете! Жив ти недаремно,
Україні працю і любов віддав.
І народ, вклонившись тобі земно,
Назавжди до серця тебе взяв.

І не згасне твоя слава зроду,
Вогник твій горить і не згора,
Бо поет – в серцях свого народу,
А народ ніколи не вмира.
_____________________
* Написано у 1964 р. до 100-річчя з дня народження В.Самійленка. Вперше цей вірш прозвучав під час урочистого мітингу, присвяченого цій даті, на могилі поета в Боярці.