Чарівні окуляри


Я жалію, без міри жалію –
Десь поділись мої чарівні окуляри,
І тепер наді мною пливуть просто хмари,
Тільки пара і дим, а не витвори мрії.

Вийду вранці… Роса ось під сонцем блищить…
Та це ж краплі води, а не срібло і злото.
А он там не кришталь, а звичайне болото,
Не смарагд, малахіт – осока шелестить.

Соловей заспівав – то говорить в нім стать,
Він самицю зове, і яке мені діло.
Місяць в небі зійшов, не дає людям спать –
То це ж просто небесне, схолонуле тіло.

Зараз квіти розквітли… Піди по садах,
Ваблять чари незнаної сили.
Та це ж тільки принада, щоб кликать комах,
Щоб вони ці квітки запилили.

Грала скрипка, і чув я розмови весни,
Плач і сміх, і цвітіння волошки.
А тепер зрозумів: це дрижання струни,
Резонанс від звичайної дошки.

Я тебе покохав… Це нервовий синдром.
(Там у книзі медичній усе роз’яснилось).
І ти просто по воду пішла із відром,
А не ще одне сонце з’явилось.

Мріяв я підійти і тебе обійнять,
Обхопити твій стан, твої трепетні груди,
Та хіба ж якась радість від дотику буде?
Бо це залози тільки – дітей годувать.

Ну а я що таке? Те що й всі ці поети:
Шлунок, м’язи, кістки та ще й шкіра на спину.
Тільки душу не змірить мою кібернетик,
Бо не влізе вона у лічильну машину.

І я тим говорю, що життя в них не жарт:
Не губіть, не втрачайте свої окуляри,
Світ померкне і згасне, і жити не варт,
Коли зникнуть у ньому всі чари.

Я згубив окуляри, а жити хотів,
Існувать не хотів, хотів жити!
Посилайте ж подалі до всяких чортів
Тих, що хочуть вам все роз’яснити.