"З часів печер, віки й віки..."


З часів печер, віки й віки,
Поети пишуть, і донині
Вірші ростуть, як ті піски,
Як дюни в спаленій пустині.

Не промивай ти цей пісок,
Щоб золота добути там.
Як самородок свій рядок
Тобі в дарунок я віддам.

У ньому все найвищих проб,
Його я серцем карбував.
Мені і жить не слід було б,
Коли б його ти не чекав.

Щоб написать рядок один,
Я йшов не дні і не роки –
Мільйони років й безліч днин,
Крізь всі епохи і віки.

Всі муки, радощі й жалі
Зібрав сюди з усіх планет.
Здається, я на всій землі
Єдиний справжній ще поет,

Що не для зиску і чинів,
І не для премій, не для слав,
Як хтось великий повелів,
Тобі скрижаль свою писав,

Щоб ти не дав себе приспать,
Бо лжепророки і понині,
Як вороги, як чорна рать,
Косноязичать на Вкраїні.

Та слово правди не помре,
І возвеличить себе знову,
Щоб сущий всякий зрозумів,
Що на початку було Слово.