Тодосії Кіндратівні Довгич*,
невтомному сіячеві на ниві народній.

Скільки лиха й недолі знести ви могли
(Непідсильний тягар для людини...),
Та свій келих гіркий ви до дна допили,
Допили ви його до краплини.

Ви в негоду ступили на ниву тяжку,
Були бурі страшні і морози,
І на вашім на довгім і труднім віку
Мало квіток цвіло при дорозі...

Я не бачив, як гаснуть вулкани...
Може, й добре, що гаснуть вони –
Вогняні, незагоєні рани
Не окраса для їх сторони...

В Боярці зеленій, серцю милій,
Де ліси розкинулись кругом,
Там над ставом, на Старій могилі,
Спочива поет останнім сном...

Змалку не знав я
Щастя і долі,
Все міг стерпіти,
Все, крім неволі...

Я науку поважаю,
Дуже вчених я шаную,
Перед вченими я згоден
Навіть шапку іздійнять...

Я не знаю, хто ти, де ти, як ти?

Чим живеш і служиш ти кому...

В синім морі пропадають яхти,

Промінь ясний утіка в пітьму...