Мрія


Прийде час, щоб навіки нас стерти,
Знищить пам’ять на безлічі літ.
А ми хочемо жить після смерті,
Хоч якийсь залишаючи слід.

Та на цьому й на іншому світі
Мене слава нехай обмина;
Площі, вулиці, бронза й граніти
Інші носять нехай імена.

Я не хочу, щоб площу назвали,
Щоб про мене комусь нагадать.
При житті мене досить топтали,
То навіщо й по смерті топтать?

Хай не кличуть і вулицю мною,
Бо навіщо мені її шум?
При житті я не мав супокою,
Хочу час залишити для дум.

Я не хочу і в бронзі стояти
Серед холоду темних ночей –
Хіба може метал передати
Блиск живих і глибоких очей?

Пароплавом – це теж не утіха,
Пишіть написи інші на ніс.
Скаже хтось: “Я на ньому приїхав”,
А таких би я зроду не віз.

Я не хочу і в школі десь жити,
Хоч шумить там малеча моя.
Не по моєму будуть їх вчити,
Так при чому ж моє там ім’я?

Все беріть, діячі і поетики –
Площі, вулиці, бронзу й міста.
Ну а все-таки, все-таки, все-таки
Чим хотів би по смерті я стать?

Я відкрию свою таємницю
(В мене більших, мабуть, не було...)
Назовуть нехай мною криницю,
А ще краще – мале джерело.

Хай воно лиш дзюрчить, не змовкає
(І щоб чиста, прозора вода!)
І нехай воно тих напуває,
Хто від спраги живим пропада.

Хай потрібна вода його буде
Тим, що помисли чисті несуть,
Хай до нього усі добрі люди
Все ідуть, і ідуть, і ідуть.

Прийде час, щоб навіки нас стерти,
Щоб і пам’ять про нас не жила,
Та якщо мені жить після смерті,
То прийдіть до того джерела!