Лист до редактора


Ти не хочеш мій вірш друкувать,
Ти його заховав до шухляди.
Ти обдумуєш зараз поради,
Які хочеш мені “преподать”.

Знаю все, що ти скажеш, я сам,
І даремно б тебе не тривожив,
Коли б ворог не був ти віршам,
Не стояв біля них на сторожі.

Ти чинити завжди будеш так
(Пробачай невелике зухвальство),
Як підкаже ріденький твій смак
Або зверху натисне начальство.

Що для тебе мій вірш промовля?
Чим за серце тебе зачіпає?
Він для тебе чуже немовля,
Для якого притулку немає.

Ти не знаєш, не відаєш ти,
Чим ці вірші бувають для мене.
Щоб себе лиш від них вберегти,
Я і сонце віддав би червлене!

Їх ночами ховав від людей,
А як тільки родились, щоразу,
Ніби грішно прижитих дітей,
Я топив їх в колодязі часу.

А вони видирались на світ,
Обступали мене, як примари,
І не міг я ніяк зрозуміть,
За що мушу терпіть такі кари.

Я не думав, не вірив, не знав,
Що мій вірш хтось чекає на світі,
Що думки його, рими, слова
Можуть душу чиюсь обігріти.

І хотів би того я чи ні,
А я мусив його написати!
І не в силах тобі чи мені
Його знищить тепер чи сховати.

Не друкуй, розірви, заховай,
Попали, як зілля зловороже.
Спалиш тільки папір, а слова
Знищить в світі ніхто вже не зможе.