Не став би зроду віршувать


(Наслідування Т.Шевченку)

Не став би зроду віршувать!..
Навіщо знов мені ці муки?
І море суму і розпуки,
Що топить всі мої слова?..

Не став би зроду я!.. Коли б
Коли б зустрів десь ту єдину
Велику душу… Україна
Її все кличе!.. Де ж вона?..

Не став би зроду я!.. Коли б
Прийшов-таки він до колиб,
Апостол правди!.. Не діждав
Його Тарас!.. Згорів, помер…
І пусто й холодно тепер…
Кому ж вогонь він свій віддав?

Хто прийме в серце його біль?
І слово праведне посіє?
Холодний вітер в душах віє,
Калина плаче!.. Та кукіль
Скрізь вироста на нашім полі!..

А хліба виросло б доволі,
Якби не круки – хижі птиці,
Що нищать сходи і зерно!..
А ми, затуркані і ниці,
Очей не зводим… Все одно
Колись він прийде, наш Месія,
Що душі знов зерном засіє,
І буде добрий урожай!..

А зараз пустка!.. Не шукай
Добра і правди… А слова
Дістань із серця, з глибини,
На них чека душа жива!…

Хай будуть кволими вони,
А ти склади з них пісню-вірш!
Вона засяє!.. І світліш,
Тепліше людям стане жити,
І стане сходить наше жито!..

А як не ти? Не я? Не він?
То хто ж коли ударить в дзвін?
Запалить перші хто вогні?
Ото ж бо й є!.. І жаль мені
Папір і час свій марнувать!..
А дітись нікуди!.. І мушу
Я день і ніч терзати душу…

А то не став би віршувать!…