Вірш з примітивними римами


(Пам’яті розстріляних українських поетів)

Я стояв перед тобою
Над безоднею страшною,
Не лякаючись грози.
Я був замкнений в неволі
І тягар своєї долі
Сам поклав на терези.

Ти довів мою “провину”,
Що любив я Україну,
Свою мову і народ,
Що я чесним залишався,
Що катам не продавався
З-за бляшаних нагород.

Молодий я був і здібний,
Був я світові потрібний,
Рідний край мене чекав.
Ти ж не жив, а пробивався,
Ти до влади доривався,
Бив, стріляв і катував.

Я був змучений, побитий,
Ти – розлючений, сердитий:
“Ну, кажи на них… За це
Будеш вільний, будеш жити,
Будеш тут у нас служити…”
Плюнув я тобі в лице.

Ти послав мене на страту
(Інших знайдеться багато).
Я пішов і не зігнувсь.
Я поетом був, артистом,
Був з талантом я і з хистом...
Я додому не вернувсь.

Я розстріляний був зранку,
На вишневому світанку
У тюрмі біля воріт.
Руки я простяг до сонця
І розгнівав охоронця –
Куля вдарила в живіт.

Недобитого в могилу
Швидко там мене скотили,
І земля поверх лягла
Тягарем несамовитим,
Злом і підлістю налитим,
Як твої страшні діла.

Ти ж добивсь чинів і шани,
Нагороди тобі дані,
Ти не скоро ще помреш.
Я ж лежу отут заритий,
Де – ніхто не знає в світі.
Мертвий я, а ти – живий…

Маєш владу, маєш дачу,
Не міняєш свою вдачу,
Але скільки ти не пий
І не грай ночами в карти
(Вже давно не можеш спати!) –
Мертвий ти, а я – живий!

Наді мною брук тюремний,
А у тебе жах таємний,
Підлість, злочини і бруд.
Я ж проб’ю свій брук і встану,
Скрізь знайду тебе, дістану,
Поведу тебе на суд!

Ти це чуєш, ти це знаєш,
Ти живим уже конаєш,
Догниваєш день за днем,
Ми ж встаєм з могил централів,
З мерзлоти і дна каналів –
Ми ідемо!
Ми ідем!