Калиновий сум


Мій калиновий сум
Часто в гості приходить до мене.
Тихо-тихо постука,
Просить, щоб в серце пустив.
Я впускаю його,
Віддаю вам берези і клени,
Бо калиновий сум
Сам віддавна плекав і ростив.

Вам для суму хай дуб
Чи верба, яка віти на воду
Опускає в журбі,
Десь підставлена лютим вітрам,
А мені заповіт –
Сумувати калиною зроду,
І калиновий сум
Я нікому повік не віддам.

Хто це бачив хоч раз,
Не забуде скорботну картину:
На замерзлому лузі,
Де трав ані квітів нема,
Одинока стоїть
І сумує червона калина,
І калинові сльози
Тихо ронить в жалобі вона.

І цей плач все життя
Протинає наскрізь мої груди.
Він по тих, хто лежать
Без калини на серці в землі.
Скільки ж їх полягло
І в яких тільки дальніх повсюдах!
Для них мало й морів,
І людських, і калинових сліз.

Українці, брати!
Я цього не збагну до могили,
Як могли виростать
Десь міста на козацьких кістках,
Як пустелі й Сибір,
Й болота земляками гатили
І по світу всьому
Розмели нас безжально, як прах.

Хто ж такі тоді ми,
І з якого ми племені вийшли?
І чи в жилах у нас
Ще лишилась козацькая кров?
Чом не всохнуть тоді
І тополі, й калини, і вишні,
Чом не щезне навік
В чорну землю Славута-Дніпро?

Перед атомом я,
Ніби ідолом, шапки не скину.
Встань, Тарасе, на мить
І це слово моє освяти,
Бо на світі нема
Дива більш за мою Україну,
І калина однак
Буде вічно рости і цвісти.

Не придавлять її
Ні ракети, ні дива науки.
І космічні діла
Мого серця навік не присплять.
Свій калиновий сум,
Як дитя, підніму я на руки,
Щоб прокинулись ви
І почули усі його плач.

Хто сказав, що в наш час
Сумувати негоже людині?
Я свій сум бережу,
І нестерпний мій біль не затих.
Я крізь муки пройду,
Буду вірить червоній калині,
Щоб все зло подолать
І калинову радість знайти.