Бандура (Дума)


Я не знаю, чи вам щось говорить бандура,
Чи якісь почуття з глибини підійма.
А у мене чудна, дивовижна натура:
Від бандури хворію, і ліків нема.

Ну, а вам хоч що-небудь говорить бандура?

Я люблю звуки скрипки, баяна, гітари,
Мені серце Бетховеном крає рояль.
Раптом щеміт і біль, і розвіялись чари –
Це озвалась у серці бандура моя…

Це у серці моєму заграла бандура.

Як зачую, прокинусь і враз стрепенуся,
Щось знайоме до болі в душі постає,
Ніби в рідну хатину з дороги вернувся,
У дитинство далеке, моє й не моє.

Щось далеке і рідне збудила бандура.

Може, я був причетний до створення світу,
Може, я колись сам ту бандуру зробив,
І на ній я заграв пісню степу і вітру,
Як закінчив це диво з ялини й верби…

Ти заграй мені знову ту пісню, бандуро!

Може, я був колись бандуристом незрячим
І в бандурі всю душу народу зібрав,
Може, я її співом і словом гарячим
Правду й волю здобути народ закликав.

Забрини і скажи усю правду, бандуро!

Ми не ставили опер, не грали симфоній,
У нас стачило хисту для більших вистав:
Запоріжжя і Січ, степ, козацтво і воля,
А в оркестрі сопілка й бандура проста.

А в оркестрі могутньо гриміла бандура!

Чи жила б Україна без кобзи-бандури?
Чи світила б колись нам свободи зоря?
Чи знесли б ми без неї неволю й тортури?
Чи без неї діждалися б ми Кобзаря?

Хай ридає й розкаже про це вам бандура.

Зроблять вчені колись електронну ще скрипку,
Дивні звуки полинуть. Послухаєш – рай!
Тільки я не захочу. Я встану і крикну:
– Забери своє диво! Бандуру віддай!

Ти віддай, поверни мені рідну бандуру!

Поверни мені ту, що з верби і ялини,
Що душа в ній народу живе й не вмира,
Ту, що з волі й тополі, і вишні, й калини,
Її світу усьому послухать пора.

На весь світ хай озветься, заграє бандура!

Нашу думу і славу нікому не стерти,
Наша пісня зове на звитяжні діла.
Я сто тисяч разів за це згоден померти,
Щоб жила Україна й бандура жила!

Нехай душу народу розбудить бандура!