Намалюй мені Тараса, друже, Нашого великого Тараса. Удихни у нього свою душу, Оживи і воскреси відразу.
Чудо нехай витворить твій пензель, Щоб він встав з могили над Дніпром, Щоб зірвав свій офіційний вензель І з’явивсь страшним єретиком.
Хай таким живе зі мною разом, Ниже поглядом з-під брів кошлатих. Я піду на прощу до Тараса, Буду кожну ніч з ним розмовляти:
“Ти прости, що я, твій син невірний, Довго так до тебе не вертав, Що наругу я терпів покірно І без тебе правди я шукав.
Де ж та правда? Де та сила й воля, Як навкруг перевертні погані, Скрізь порубані калина і тополя, Тільки привиди маячать на екрані.
А тебе здавили бронзою й гранітом, Роблять з тебе ідола, ікону, Твоє слово під казенним гнітом, А в синів нема твого закону…
Сходь до мене, – …я прошу й не смію…, – Нам додумать усі думи треба, Достраждати, дописать, додіять…” Місяць-човен виплив серед неба.
Бачу – сходить… Сів побіля столу, Голову підпер свою руками І мовчить… І погляд лиш додолу, А Дніпро реве, шумить у рамі.
Не сказав, не мовив мені слова… Вже світанок йде зірки збирати. Буде, буде з ним у нас розмова, Тільки як мені її діждати?
Знов пішов у раму… Гнівний дуже. А на вусі крапелька сльози… Намалюй мені Тараса, друже, Я ж тебе не раз уже просив!
назад
|