(Пам’яті розстріляних українських поетів)
Я стояв перед тобою Над безоднею страшною, Не лякаючись грози. Я був замкнений в неволі І тягар своєї долі Сам поклав на терези.
Ти довів мою “провину”, Що любив я Україну, Свою мову і народ, Що я чесним залишався, Що катам не продавався З-за бляшаних нагород.
Молодий я був і здібний, Був я світові потрібний, Рідний край мене чекав. Ти ж не жив, а пробивався, Ти до влади доривався, Бив, стріляв і катував.
Я був змучений, побитий, Ти – розлючений, сердитий: “Ну, кажи на них… За це Будеш вільний, будеш жити, Будеш тут у нас служити…” Плюнув я тобі в лице.
Ти послав мене на страту (Інших знайдеться багато). Я пішов і не зігнувсь. Я поетом був, артистом, Був з талантом я і з хистом... Я додому не вернувсь.
Я розстріляний був зранку, На вишневому світанку У тюрмі біля воріт. Руки я простяг до сонця І розгнівав охоронця – Куля вдарила в живіт.
Недобитого в могилу Швидко там мене скотили, І земля поверх лягла Тягарем несамовитим, Злом і підлістю налитим, Як твої страшні діла.
Ти ж добивсь чинів і шани, Нагороди тобі дані, Ти не скоро ще помреш. Я ж лежу отут заритий, Де – ніхто не знає в світі. Мертвий я, а ти – живий…
Маєш владу, маєш дачу, Не міняєш свою вдачу, Але скільки ти не пий І не грай ночами в карти (Вже давно не можеш спати!) – Мертвий ти, а я – живий!
Наді мною брук тюремний, А у тебе жах таємний, Підлість, злочини і бруд. Я ж проб’ю свій брук і встану, Скрізь знайду тебе, дістану, Поведу тебе на суд!
Ти це чуєш, ти це знаєш, Ти живим уже конаєш, Догниваєш день за днем, Ми ж встаєм з могил централів, З мерзлоти і дна каналів – Ми ідемо! Ми ідем!
назад
|