Хтось у сірому


Чи не час змикати мені очі
Й землю залишати гомінку?
Хтось у сірому приходить вже щоночі
І сидить у сірому кутку.

“Ну, то й що? – питає мене тихо, –
Що ти в світі доброго зробив?
Чи поменшив хоч на крихту лихо?
Чи з неправдою виходив на двобій?

Чи без тебе не скресали б ріки?
Чи без тебе б не розквітнув гай?
Ось ти підеш скоро вже навіки,
Чим тебе згадає рідний край?”

Я мовчу... Та й що мені казати?
Чим хвалитись за багато літ?
Неба синього не бачив через ґрати
І дерев через колючий дріт.

А без цього хто мені повірить?
Міру хто моїх страждань збагне?
Але ти іди від мене, Сірий,
І нічого не питай мене.

І не збільшуй мою муку вічну,
І не рви із рук моїх пера,
Не спіши гасити мою свічку.
Може, їй ще згаснуть не пора.

Я ще зможу, я ще встигну, встану.
Рано ти приніс свій сірий плащ.
Ще мене у нетрях Магадану
Поховають під совиний плач.

Важ тоді діла мої і міряй,
Відповідь тобі на все я дам.
Щоб укрив мене плащем ти сірим, –
Я тоді покличу тебе сам.