Він, хворий, тут сидів щодня над ставом,
Дививсь на церкву, на пташиний літ,
Щоб у душі своїй лишить їх вічний слід
І так у вічність увійти по праву.

На луках он покошено отаву,
А там калина чи червоний глід.
Він дивувався, скільки довгих літ
Міняв красу на працю чи на славу.

А день згаса, і дихать все трудніш.
Коли б ще дописати отой вірш,
Що він його почав колись весною...

А на ставу буяє осока,
Така весела, свіжа і струнка,
Що ніби й не чека когось с косою.