Пісня про незнищеність поезії


"З пісні буде попіл..."
Б.-І.Антонич

Поете любий, вмер ти молодим,
Не встиг в житті здобути тої віри,
Що пісня не помре, не піде в попіл сірий
І не розтане так, як від багаття дим.

На світі смертне все. Всі подвиги й діла,
Все, що людські створили вмілі руки,
Громаддя пірамід і витвори науки –
Усе перейде в тлін і знищиться до тла.

Усе зникає геть, щоб не родитись знов.
Безсмертна пісня лиш, що смертні крушить межі,
В уламках черепків доносять гільгамеші
Через віки до нас і тугу, і любов.

Та й так, без черепків, з сердець і до сердець,
І без пергаменту, паперу чи каміння
Струмить поезія крізь душі й покоління,
Крізь безлічі віків – у вічність навпростець.

Ніколи і ніде не згасне її світ,
Де б не судилося поетам помирати,
Вона проб’ється враз крізь мури й каземати,
Через сніги й тайгу, через колючий дріт.

Поете любий, темно тобі там,
Ти спиш в землі, ти мариш в тиші снами,
А пісня все живе, вона завжди між нами –
Незнищеність поезії довів ти людям сам.