Моя доля


Мені дітися нікуди – треба писать,
Бо родивсь я під знаком тієї з планет,
Що недолю віщують і словом ПОЕТ
Шлях тяжкий і тернистий приходять вказать,
І подітися нікуди – треба писать.

В голові ціле море розбурханих слів,
І рядки, наче хвилі, шумлять і встають,
Б’ють у серце моє і спочить не дають,
Щоб я плив уперед, а вертати не смів,
Плив у море розбурханих слів.

І мені цього моря не кинуть ніяк
І до тихої пристані не допливти.
Треба в бурю самому шукати мети
І самому для інших світити маяк,
Бо мені з цього моря не вийти ніяк.

І я знаю, що в морі колись потону,
Розіб’ється об рими мій човен-душа,
Море винесе людям уламки вірша,
А всі болі і муки пірнуть в глибину,
Я в бурхливому морі втону...

І якщо ти десь знайдеш уламок вірша,
І він в серце тобі западе аж до дна,
Значить кличе й тебе всіх морів глибина.
Так бери свою душу, ламай на вірші
І у море виходить спіши!

Бо нікуди не дінешся – будеш писать,
Бо родивсь ти під знаком тієї з планет,
Що до подвигу кличуть і словом ПОЕТ
Шлях тяжкий і великий приходять вказать,
І ти будеш страждать і писать!