Недокошений луг


Восени…
Я не знаю, чому восени
Часто бачу я знов
Все ті ж самі
Тривожнії сни.

Все ті ж самі місця
В задеснянськім
Озернім краю,
Де я спокій згубив,
Де покинув я
Радість свою.

Бачу ясно, до мук,
Той знайомий
Журний виднокруг
І в тривозі спішу
Я на свій
Недокошений луг.

Недокошений луг…
Там похила трава доцвіта,
Шерхіт владний коси
З далини
В моє серце вліта!

Сходить сонце
З-за трав,
Журавлі пролітають вгорі,
А з долини у ряд
Виступають гуртом косарі.

Кожен помах їх кіс
Мені голову
Зносить з плеча,
І стискає мене
Тоді дика і люта
Печаль.

І мордує мене
Найлютіша
Із віданих туг,
Як побачу я знов
Той сумний
Недокошений луг.

Чом не кличуть мене
Ці суворі міцні
Косарі?
Як же я забаривсь
І не вийшов
До них до зорі?

Я цей луг у собі
Все життя,
Як покуту, носив,
Бо загінку свою
Я на лузі отім
Не скосив.

І тривожить мій сон,
І приносить
Найтяжчу із туг
Невимовно журний
Недокошений мною
Той луг…

Плаче осінь навкруг,
Суне морок з яруг,
А в мені все живе,
А мене все зове
Недокошений луг…
Недокошений луг…