Мені дітися нікуди – треба писать, Бо родивсь я під знаком тієї з планет, Що недолю віщують і словом ПОЕТ Шлях тяжкий і тернистий приходять вказать, І подітися нікуди – треба писать.
В голові ціле море розбурханих слів, І рядки, наче хвилі, шумлять і встають, Б’ють у серце моє і спочить не дають, Щоб я плив уперед, а вертати не смів, Плив у море розбурханих слів.
І мені цього моря не кинуть ніяк І до тихої пристані не допливти. Треба в бурю самому шукати мети І самому для інших світити маяк, Бо мені з цього моря не вийти ніяк.
І я знаю, що в морі колись потону, Розіб’ється об рими мій човен-душа, Море винесе людям уламки вірша, А всі болі і муки пірнуть в глибину, Я в бурхливому морі втону...
І якщо ти десь знайдеш уламок вірша, І він в серце тобі западе аж до дна, Значить кличе й тебе всіх морів глибина. Так бери свою душу, ламай на вірші І у море виходить спіши!
Бо нікуди не дінешся – будеш писать, Бо родивсь ти під знаком тієї з планет, Що до подвигу кличуть і словом ПОЕТ Шлях тяжкий і великий приходять вказать, І ти будеш страждать і писать!
назад
|