Квітковий роздум


Я лісом йшов… Люблю збирати квіти…
Над кожною схиляюся в задумі –
Квіткову мову хочу розгадать.
Не знаю я, який премудрий вчений
Сказав, що квіти – це лише принада,
Щоб кликати комах для опиління…
Мабуть, він комашиний розум мав.

Ось квітка ця… яке велике чудо
Оця сукупність ліній, форм і барв,
Яка краса у неї неповторна!
Невже це створено для бджілки чи джмеля?!
Невже вони в красі цій більше тямлять?!
Перестаралася природа для комах!

Так думав я… А це хіба не диво,
Що силою незбагнених обставин
Вона якраз сьогодні розцвіла,
Що саме їй якраз судила доля
У цей червневий день мене вітати тут?

Загинуло тут безліч їй подібних,
Насіння, і коріння, і стеблин,
І навіть пуп’янків, готових для цвітіння,
Багато погнило, щоб дати змогу їй
Одній тут розцвісти і чарувати всіх.

То, може, так воно й серед людей?
Одні з’являються на світ лише для того,
Щоб устелить собою ґрунт для інших
І стати часткою у купі перегною,
Що на ній виросте людина видатна –
Начальник, полководець або вождь? . .

Ні, це не так! Це вигадка владик
Та честолюбців різних, що одвіку
Людей вважали тільки за підстилку
Для влади, слави і кар’єр:

Терпи й неси тягар життя безмірний,
Щодня виконуй тупо чужу волю, –
Ти на цім світі ще дістанеш нагороду:
Вождь за твоє здоров’я скаже тост колись,
А може, ще й дадуть відзнаку з бляхи,
Як будеш ти слухняно спину підставлять.

Хіба у цьому сенс твого життя?!
Хіба для цього ти на світ родився?!
Це все не так! Всі рівні люди в світі!
Людина – це не перегній!
Вона – Л Ю Д И Н А!
Не маса, і не гвинтик, і не кадр!
Людина кожна – КВІТКА неповторна,
Найбільше в світі чудо із чудес!

І кожен з нас приходить на цей світ
Лише для того, щоб розквітнуть щастям,
Розкрити всі таланти і уміння,
Щоб своїм цвітом осявати всесвіт
І всім віддать його як найдорожчий дар.

Людино, друже мій!
Одне ти мусиш знати:

Незнані вміння у тобі таяться,
Безмірні сили просяться на світ.
Не дай! Не дай себе ти затоптати,
Бо ти родивсь, щоб виконать своє,
Лише тобі призначене завдання!

Ще рідний край чекає твого внеску,
Ще твій народ чекає на твій цвіт,
Бо ще не знайдено усіх любові слів,
І ще не всі написано вірші,
І ще не всі проспівано пісні,
Не створені ще всі картини і скульптури,
Не всі будови зведено до зір,
Не всю неправду знищено на світі,
Не все на світі зроблено добро.

Лишилася ще часточка твоя,
Вона твоя! У всесвіті у всьому
Не може інший замінить тебе –
Ні друг, ні брат, ні учні, ні нащадки,
Ні діти, ні соратники твої…

І якщо ти не розцвітеш, не зробиш
Того, що заповідано тобі,
То світ від цього лишиться біднішим,
То світ від цього стане нещасливим,
І будуть зорі гірко, гірко плакать,
Коли твоя покотиться зоря,
Коли зів’яне квітка нерозквітла,
Коли тебе не стане на землі…

Людино, розцвіти!