Мені це розповів один дивак,
Він мав непосидючу дуже вдачу,
Мабуть, півсвіту він уже об’їхав.
Чого він скрізь шукав – не міг я зрозуміть...

“Яке ж у світі найдивніше диво
Побачив ти, мандруючи невпинно? –
Я якось запитав його... Він помовчав,
Зніяковів, а потім тихо-тихо
Сказав мені: “А все ж вона цвіте...”

Тоді захоплено і трохи соромливо
Повів мені, що на однім вулкані,
Десь на Камчатці чи ж бо на Курилах
Він квітку бачив, що цвіла собі
На кратері на самому краєчку.
Ні лави жар, ні дим смердючий
Убити не могли її цвітіння.

І він не раз на сопку підіймався,
Не вірячи, що може таке бути,
Що може існувати таке диво.

... Мій друг-дивак об’їхав безліч міст,
Споруди всюди бачив найдивніші,
Всі чудеса, що їх накоїла природа,
Людей всіляких, всі технічні чуда,
Та тільки ця одна маленька квітка
Й була для нього найдивнішим дивом,
Якого він шукав усе своє життя,
Задля якого він блукав по всьому світу,
Щоб мир знайти в душі своїй бентежній
І сил для існування серед бід і лих...

Бо тільки там, на сопці, він і зрозумів
Всю силу й велич мудрого життя,
Яке сильніш за грози і вулкани,
Яке могутніше за всі стихії в світі!
І хай вони грозяться і гримлять,
І покривають все своїм отруйним димом,
Нагадують весь час про лихо і загибель,
А квітам знать своє і скрізь своє робити,
А квітам скрізь цвісти!