Я вчора знову мандрував в минуле, У сиву і далеку давнину. Хотів я предків десь своїх знайти, Щоб сил у них дістать собі первісних І стать сильнішим в наш тривожний вік.
Я пралісами довго продирався Через річки, і гори, і степи. Ішов я довго. Все шукав, шукав Те рідне плем’я, що від нього Ще й до сьогодні рід мій весь іде.
І ось у сутінках у скелі кам’яній Побачив я печеру. В ній вогонь Ледь жеврів… Зрозумів: вони! – Мені це голос крові підказав.
І я ввійшов в печеру… По кутках Лежали шкури там – постіль нехитра, Якийсь ще посуд був та зброя – Каміння, що прив’язане ремінням до ломак.
Серед печери там вогонь малий горів, Сиділо навкруг нього декілька старих, Накинувши на плечі теплі шкури, Усі вони схилялись до вогню І час від часу кидали у нього Трави сухої жмут чи гілочку суху.
В їх постатях була така велика втома, Їх сон долав, а може, і бажання Собі вже мати вічний супокій. Один уже, схиливши на коліна Свою засохлу голову, нерушним був…
Та інші всі тяглися до вогню Й плекать його вони не припиняли. “А де ж все плем’я наше?” – я спитав. І ось один з старих, і голови не звівши, Повів мені там голосом глухим:
“На ігрищах десь плем’я наше, в лісі, Там, де ростуть плоди, що голову дурманять. Було у нас щасливе полювання, Та й інше плем’я ще до нас пристало, Воно пообіцяло нас оборонять, Якщо вогнем поділимось ми з ним. Напікши кабанів, всі потяглись туди І там, упившись соком, ігрища ведуть…”
“А ви ж чому не там?” – Старий Здивовано тоді на мене глянув: “А вогонь? Вогонь святий Хто берегти тут буде? Загине наше плем’я без вогню, Підступні чужаки відняти його можуть, Та й хто на ігрищах там дума про вогонь?..
А прийде час, отямляться усі І знов повернуться до рідного тепла… Та от біда: поживи для вогню Лишилось мало в нас, і їжі теж нема…”
- То, може, вам потрібна моя поміч? - Звичайно, треба. Піди, гілок сухих дістань та декілька плодів…
І виконав прохання я старого, І знову повернувся у свій вік, І став сильніш від сил тих первородних, Бо грівся там біля свого вогню, Бо сам гілок у нього теж підкинув, Бо вчився жить у тих, хто голови не втратив І зберігав ВОГОНЬ свій як святиню, І з роду в рід його передавав.
назад
|