У концтаборі (1973, Урал)


У концтаборі в суботу
грають марша латиші –
Кожну ноту, як скорботу,
виривають із душі.

І жахні бадьорі звуки
тяжко родяться із мук.
Виповзають їм на руки,
в`ються виводком гадюк.

Два мерці сидять у колі,
кістяки замість долонь:
Чверть століття у неволі –
сивим став акордеон…

Марш під сходами брудними –
місця іншого нема.
І закляк я перед ними –
раптом валиться тюрма.

І запльовані ці східці
аж до неба піднялись.
Я тікати хочу звідси
в своє вкрадене колись.

Та нема мені дороги
ні вперед, ані назад;
Дріт навкруг колючкорогий,
в кожне серце – автомат!

І по сходах цих безкраїх
я угору вже біжу,
І кому й куди, не знаю,
я несу біду чужу.

І нема вже доокола
ні планет, ні їх орбіт,
Світ обвив і тіло коле
тільки дріт, колючий дріт.

Вже розстріляно всі звуки,
залишився тільки плач;
Чорні тіні, чорні муки
закружилися навскач.

Повиколювано очі,
а з землі ростуть хрести,
І мені до краю ночі
не добігти, не дійти.

А ці сходи – все угору
і без краю, без кінця,
І мені вже падать скоро
і ставати за мерця.

Я в тривозі, я в знемозі,
я у розпачі без сил…
На останньому порозі
чую тихий шерхіт крил.

Раптом – світло,
і з`явилась з темноти худа рука;
Мені очі засліпила
чорна дірка від гвіздка.

А в руці – вінок терновий,
що на Ньому був колись,
Колючки його до крові
у моє чоло вп`ялись.

Та не чую я вже болю,
і страждань уже нема –
Посвітлішало навколо,
розступається пітьма.

Я збагнув свою скорботу,
стало легше на душі.
У концтаборі в суботу
марш дограли латиші.