Старезний дім стоїть поміж акацій...


 

"Старезний дім стоїть поміж акацій,
Вони високі, жилаві, стрункі.
Їх сонце позолочує уранці,

А дім хоронить спогади гіркі…"

 

Цей вірш поет-дисидент Іван Коваленко присвятив своїй коханій дружині Ірині і водночас – улюбленому куточку Чернігова:  залишкам старовинної садиби по вул.Успенській (потім – Південній, а нині – Антонова-Овсієнка, 46).  Поет оспівав  дім на малій Батьківщині дружини, сина Олеся, найбажаніше місце відпочинку для доньки Марії та онуків і головне – невичерпне джерело натхнення для самого поета…  
Особливим, чарівним, овіяним неповторною атмосферою затишка, літньої прохолоди,  романтичної старовини це місце робили старі міцні акації. Посадив їх на самому початку минулого сторіччя батько Ірини  Павло Пустосміх. Були вони з дружиною Ольгою зовсім небагатою скромною родиною (він – бухгалтер, вона – діловод), але змогли собі дозволити виписати з Англії раритетний сорт акацій…  Відтоді ці дерева стали своєрідною візитівкою не тільки цієї садиби, але й усієї вулиці. Цикл віршів Івана Коваленка, написаних у Чернігові, так і називається – «Під акаціями». 
Будинок під акаціями впродовж багатьох років був традиційним місцем зустрічей чернігівської інтелігенції. Його часто  відвідували Вербицькі-Антіохи, Михайло Коцюбинський, Микола Вороний та його син Марко, поет Ігор Юрков, а згодом і чималий гурт сучасних митців.  Суворою зимою 1941 року всі акації вимерзли і рятували своєю деревиною сім’ю поета всі страшні роки німецької окупації. Згодом дерева знов відросли від кореня.  За більш, аніж 70 років вони знову стали такі ж кремезні, величні, гнучкі і сягали вже 30 метрів заввишки.
У червні 2013 року всі 10 унікальних дерев було зрізано. Йдуть у небуття  люди, зникають дерева та інші ознаки минулих часів, відходить епоха…  


Про цикл "Джерело"


Цикл "Джерело” поет вважав серцевиною своєї творчості. За бажанням поета саме так було названо і останню прижиттєву збірку, що починалася однойменним віршем. Саме за ці вірші Коваленко потрапив до  неволі. Як свідомого борця з тоталітаризмом характеризує поета тематика поезій, що увійшли до цього циклу.  Це стражденна палка любов до України («Моїй Батьківщині», «Джерело», «На могилі моїй», триптих «Віра, надія, любов», «Ще раз про ХХ вік»), але водночас і зневажливе іронічно-гірке ставлення до «шароварщини» («Гопак», «Іспанські танці»). Оспівування національних українських символів («Червона калина»,  «Бандура», «Дніпро»).  Полум’яні вірші про роль поета як духовного лідера у боротьбі із злочинним режимом («У поета тільки слово») і про трагічну долю митців, що полягли у цій боротьбі («Вірш з примітивними римами»). Біль по закатованим українцям («Калиновий сум», «Дзвін мого серця», «Не мене»).  Засудження користолюбства, продажності, зрадництва («Іуди», «До Діогена», «Дрібніють люди»). Звернення до величної постаті Кобзаря, наслідування шевченковій манері віршування («Намалюй мені Тараса», «На біржі поезії», «Не став би зроду віршувать», «Вступ до знищеної поеми») та інші...

Про цикл "На світанку"


У збірці юнацькі вірші Івана Коваленка об’єднані в цикл "На світанку” (1939–1940, Київ). Вони легкі, прозорі, молоді, аж сяють відчуттям щастя, що живе в молодому поетовому серці. Читач зустріне такі довершені поезії, як "Другові”, "Легенькі хмарини пливуть за вікном...”, "Туман прославсь над сонним містом...” Уже в ранніх віршах Коваленка ми зустрічаємо і кільцеве оформлення вірша, і оригінальні образи, і майстерні алітерації, і приклади художнього словотворення, і особливу „коваленківську” ритміку, і музикальність, що будуть характерні для всієї творчості поета.
Особливу увагу привертає вірш „У хлібах”, котрий свідчить про те, що Коваленко як поет відбувся якось відразу, без тривалого навчання поетичному ремеслу. Піднесений, мажорний лад, вправна поетична техніка, художні знахідки, національний колорит, тонкий ліризм, економні використання художніх засобів, чіткий пружний ритм, чарівні словотвори – такі риси притаманні віршу, про який іде мова.

"Я тим щасливий, що живу..."


Я тим щасливий, що живу,
Що можу бачить і любить
Людей, і сонце, і траву,
І неба ясную блакить...


"Довго темно й безпросвітно..."


Довго темно й безпросвітно
У моїм було житті,
Та ось зіронька привітно
Спалахнула на путі...


"Якщо сум тебе поборе..."


Якщо сум тебе поборе,
Глянь на мить у вічність ти.
Вийди в ніч, там небо – море,
В нім летять, горять світи...


"Літня ніч, і, ніби в морі..."


Літня ніч, і, ніби в морі,
Порозкидані вогні,
В темнім небі сяють зорі
Віковічно мовчазні...


Ніжність


По світу довго я блукав,
Тепла шукав я і привіту,
І ніжність ту, що в серці мав,
Я розгубив, розніс по світу...


"У вас чудові сині очі..."


У вас чудові сині очі,
А що за ними? Глибина,
Тривога дня, чи темінь ночі,
Чи ніжність, схована до дна?..