Другові


М.Сердюку*

Ти рвешся додому, туди, де поля
Під небом осіннім лежать неозорі,
Де вітер веселий гуля не просторі
І тепло парує розлога рілля.

Там в ніжнім тумані синіють гаї,
Знайомі стежини тебе там чекають,
Дерева привітно тобі закивають,
Розвіють засмучені думи твої.

Ти підеш до річки, де верби сумні
Схилились на води в осінній печалі,
Там човен знайомий стоїть на причалі
І манить полинуть на хвилі ясні.

Ти знову обійдеш всі рідні місця,
І сонце тобі усміхнеться тепліше,
Там думи ясніють і дихать вільніше,
Там туга зникає і квітнуть серця.

Коли ти повернеш, до тебе прийду;
Як серце журба переповнить до краю,
Про поле, про річку, про гай розпитаю,
Про листя опале в осіннім саду.

Ми трохи помовчим. Хай місто шумить.
Ми, може, на хвильку забудем утому.
А вітер покличе: “Додому, додому!”
Він нас не діждеться і сам полетить

________________
*Микола Сердюк, університетський товариш подружжя Коваленків