"Осінь, осінь. Опадає листя..."


Осінь, осінь. Опадає листя...
В сивому тумані далі голубі.
Стали липи в золотім намисті,
Тихі верби хиляться в журбі.

Скрізь навколо золото осіннє,
Мене здавна вабить дивна ця пора.
На лісах казкових сонячне проміння
Перлом, діамантом сяє-догора.

Я не можу... Кожен день відрана
Я тепер блукаю по гаях.
Скрізь шукаю я тебе, кохана,
В наших любих золотих краях.

Де ти? Де ти? Хоч на мить озвися.
Як душа тепер твоя цвіте?
Опадає тихо злотокленів листя.
Озовись, кохана! Де ти? Де?

Знаю, вірю: тут ти біля мене.
Може, впала золотим дощем,
Може, стала злотолистим кленом,
Травкою, стеблиною, кущем?

Може, ти листом на мене впала,
Як дивився я в ясну блакить?
Може, ти мене тут цілувала,
Я ж не знав і плакав у ту мить?

Хочу бути я навік з тобою,
Тільки ж, люба, де тебе шукать?
Може, стала ти тепер вербою?
Може, кленом будеш розцвітать?

Дай лиш знак, і я забуду втому.
Буду клен той довго цілувать.
Я не схочу повертать додому,
Я не зможу щастя відшукать.

Хай знаходять ранньою порою
Тут мене німого назавжди,
Та тепер я буду вже навік з тобою,
І ніхто не взнає, що той клен – це ти.

Буду я шуміть разом з тобою,
Будем листям золотим спадать,
І під тінню нашою густою
Буде хтось кохану цілувать...

Я вертаюсь, сповнений розпуки.
Ніч. І вітер за вікном гуде.
Я страшнішої не знаю в світі муки.
Озовись, кохана, де ти, де....