"Час від часу..."


Вірш у прозі

... Час від часу з берега доноситься легенький подих вітру. Зашумить він протяжно в верхів’ях дерев, затріпоче тихо листками, потім зашелестить в очереті, нарешті вирветься на волю і теплий, і пахучий пробіжить над самою водою.
Родяться хвилі, спочатку малі, тремтливі; він жене їх все далі і далі, і ось вони вже виблискують маленькими шматочками срібла під ясним місячним промінням.
Перші хвилі дійшли до мого човна, вдарилися збоку, здивовано зупинилися, а потім всі разом стурбовано заговорили.
Хвилину я вслуховуюся в цей дивний говір, і він починає мені безмежно подобатись. Все нові мелодії починаю вловлювати я в цім гомоні, здається, ще мить – і я зрозумію, чим вони стурбовані, чого клопочуться.
Я кладу весло в човен і лягаю горілиць на м’яке сіно, я хочу слухати цю звабливу музику.
Перед моїми очима небо з безліччю зір. Я знаходжу знайомі сузір’я...